Тієї ж ночі, під приводом надзвичайної і всеохопної турботи про мій «безповоротно підірваний токсинами організм», мене офіційно відселили до гостьової кімнати на першому поверсі, подалі від подружньої спальні. Аліна обставила цей процес із філігранною, гідною найвищих кінематографічних нагород турботою. Вона лагідно, погладжуючи мене по руці, пояснила, що моїм легеням потрібен абсолютний спокій і постійний приплив свіжого повітря від відчиненого вікна, а вона часто крутиться уві сні і смертельно боїться випадково зачепити мене чи завдати мені болю.
Я мовчки, з сумною усмішкою приреченого погодився. Я зайшов до прохолодної кімнати, зручно влаштувався на свіжих, хрустких простирадлах і загасив світло. Мій вірний пес Скіф одразу ж згорнувся калачиком біля мого ліжка, поклавши важку, посічену шрамами морду на лапи. Він не спав. Його вуха напружено ловили кожен звук, а пильний погляд не відривався від зачинених дверей.
Темрява кімнати здавалася густою, вологою і неймовірно важкою. Сон навіть не збирався приходити. Десь за півночі з просторої кухні, розташованої в самому кінці довгого коридору, почали долинати приглушені, проте вкрай емоційні, збуджені голоси. Там відбувалася справжня таємна сімейна нарада з планування їхнього майбутнього багатства. Я безшумно, наче привид, піднявся з ліжка, відчуваючи босими ногами холодний дубовий паркет, підкрався до дверей кухні і, затамувавши подих, притулився вухом до лакованої деревини.
— Ви тільки вдумайтеся в ці неймовірні цифри… Коли він… ну, ви розумієте, коли цей жах нарешті закінчиться… ти, Аліночко, гарантовано отримаєш цілих чотириста тисяч доларів від тієї європейської страхової! Уявляєте? Плюс цей розкішний котедж у Козині повністю, до останньої цеглини, перейде тобі як єдиній спадкоємиці, — захоплено, ледь не попискуючи від тваринного задоволення, шепотіла теща Катерина Петрівна. У тиші сплячого будинку чітко, мелодійно пролунав дзвін дорогих кришталевих келихів. Вони наливали колекційне вино з моїх же запасів. Вони святкували мій швидкий смертний вирок.
— Нарешті! Боже, я зможу запустити свій власний елітний бізнес і кинути ту рабську роботу кур’єром! — радісно, потираючи руки, підхопив брат дружини, Денис. — Сестричко, ти ж не забудеш рідну кров? Відсиплеш мені трохи стартового капіталу з тих доларів? Я вже пригледів собі новенький, повністю запакований позашляховик в автосалоні на Кільцевій. Чорний, на шкірі. Треба ж нам усім тепер відповідати нашому новому статусу в суспільстві!
— Звісно, Денисе, не скигли. У нас усіх почнеться зовсім інше, нормальне життя. Я одразу ж полечу в Мілан на нормальний шопінг, куплю те кольє, про яке мріяла. А потім зроблю тут повний дизайнерський ремонт. Я винесу звідси всі його речі, зміню меблі, перефарбую стіни, щоб взагалі нічого про нього тут не нагадувало… Але нам доведеться стиснути зуби і потерпіти ці жахливі вісім місяців. Ми маємо ідеально грати в турботливу родину, щоб жодна собака з його родичів чи колег нічого не запідозрила, — почувся абсолютно холодний, діловий і беземоційний голос моєї дружини. Від цього тону, яким жінка мого життя буденно обговорювала колір нових шпалер після мого похорону та шопінг на моїх кістках, у мене по спині пробіг крижаний мороз.
— Нам абсолютно не обов’язково чекати так довго, вісім місяців — це вічність, щоб почати жити по-людськи, — раптом втрутився тесть Богдан Миколайович. Його голос знизився до змовницького, хрипкого шепоту, від якого віяло криміналом. — У мене є вихід на дуже серйозних людей у нашому місті. Місцеві авторитети. Вони можуть дати нам велику позику готівкою прямо зараз, без зайвих довідок і банків. Величезну суму. А як заставу ми оформимо його майбутню гарантовану страхову виплату. Гроші ж все одно будуть наші.
Мій розум просто відмовлявся вірити в те, що я чую. Я знав, що вони меркантильні, але дно їхньої моральної деградації виявилося ще глибшим і чорнішим.
Наступної ночі їхня жадібність проявилася у ще більш огидній формі. Коли я лежав у ліжку, рівно і глибоко дихаючи, імітуючи міцний сон під дією сильних знеболювальних, двері моєї кімнати тихо, ледь чутно рипнули. У тьмяному, блакитнуватому світлі вуличного ліхтаря, що пробивалося крізь штори, я побачив зсутулений силует Дениса. Він, наче злодій, навшпиньки підкрався до мого робочого столу, де лежав мій тактичний рюкзак.
Скіф миттю підняв велику голову. Його очі зблиснули в темряві. Він не гавкав, але видав таке низьке, утробне гарчання, від якого вібрувала підлога. Це було не просто попередження, це була обіцянка розірвати горлянку, якщо гість зробить ще крок до ліжка. Денис злякано здригнувся, завмер на секунду, але його тваринна жадібність перемогла страх. Він не відступив. Я крізь напівзаплющені повіки, не ворушачись, спостерігав, як шурин гачкоподібними пальцями нишпорить у моїх військових речах. Він шукав мою криптофлешку — апаратний гаманець, який я випадково засвітив під час розпакування речей вдень.
Знайшовши цей маленький чорний пристрій, він тремтячими руками вставив його в мій ноутбук і почав судомно підбирати пін-коди. Цей жалюгідний ледар не міг дочекатися навіть моєї “законної смерті”, він хотів вкрасти мої заощадження вже зараз, цієї самої ночі. Екран ноутбука відкидав мертве світло на його спітніле обличчя. Після п’ятої невдалої спроби введення пароля і чергового, ще більш грізного і гучного гарчання собаки, Денис тихо, брудно вилаявся, висмикнув флешку, кинув її на стіл і боягузливо вислизнув з кімнати.