Я чудово розумів, що не можу зараз просто зібрати речі і назавжди втекти на свою таємну, безпечну квартиру на Оболоні. Якби я так зробив, вони б виставили себе жертвами. Ні, ці нелюди мали понести максимально жорстке покарання виключно в правовому, законному полі. Дочекавшись пообідньої пори, коли всі змовники розійдуться по своїх кімнатах, я вийшов у глибину саду і набрав по захищеному каналу номер Тараса — мого найближчого бойового побратима і колишнього співробітника спецслужб. Уважно, не перебиваючи, вислухавши мою моторошну історію про фальшиві діагнози, кредити у місцевої мафії та свіжозварену отруєну каву, Тарас після довгої паузи відповів своїм фірмовим крижаним, безапеляційним тоном:
— Документуй усе, брате. Кожне їхнє слово, кожен їхній рух, кожен крок. Не дай їм навіть на секунду запідозрити, що ти все знаєш і контролюєш ситуацію. Грай дурника до кінця. Ми спакуємо їх грамотно. По всій строгості закону. Я підключаю своїх колишніх колег.
Того ж дня, переконавшись, що вдома нікого немає (Аліна поїхала на манікюр, готуючись стати вдовою), я поїхав до величезного столичного гіпермаркету «ЕлектроСвіт». Там, не привертаючи уваги, я ретельно обрав три специфічні, професійні гаджети для прихованого запису. Першим була масивна кулькова ручка із вбудованим надчутливим мікрофоном, здатним вловлювати шепіт на відстані п’яти метрів. Другим — звичайнісінький на вигляд блок живлення для смартфона, який містив приховану ширококутну лінзу і підключався до домашнього Wi-Fi. Третім став електронний настільний годинник, що міг вести відеозапис у високій роздільній здатності і миттєво зберігати його на хмарне сховище.
Повернувшись до порожнього котеджу, я розставив ці прилади на кухні та у вітальні з такою майстерністю, щоб вони ідеально і природно злилися з інтер’єром. Тепер жодне злочинне слово цих змовників не залишиться непоміченим.
Наступним, вирішальним кроком став мій візит до центрального міського управління поліції. Слідчий, майор Коваленко — кремезний чоловік із втомленими, але надзвичайно розумними і проникливими очима — уважно, без жодної емоції вислухав мене в тьмяно освітленому кабінеті. Я передав йому пакетик із залишками тієї самої ранкової кави.
— Лабораторія токсикології дасть офіційний висновок за пару днів, Андрію, — спокійно сказав майор, замикаючи мої докази у важкий металевий сейф і повертаючи ключ. — Але ти маєш розуміти специфіку: щоб стовідсотково довести в суді груповий замах на вбивство і масштабне фінансове шахрайство, нам потрібен потужний каталізатор. Те, що змусить їх втратити контроль, запанікувати і зізнатися в усьому одне перед одним, публічно, коли вони будуть разом в одній кімнаті. Нам потрібне їхнє щиросердне, істеричне зізнання на запис.
І я точно знав, що саме стане цим ідеальним, вибуховим каталізатором. Вийшовши з управління, я зателефонував до престижної приватної медичної служби догляду «Милосердне серце» і попросив надіслати їхнього найкращого, найдосвідченішого соціального працівника до нашого будинку цієї неділі. Я категорично наполіг на тому, щоб уся моя родина обов’язково була присутня під час “важливого обговорення умов мого останнього хоспісного догляду”. Сцена для грандіозного, нищівного фіналу була повністю готова.
Того недільного ранку я прокинувся ще задовго до того, як перші, несміливі промені весняного сонця освітити червоні черепичні дахи нашого елітного котеджного містечка. Я відчував неймовірну ясність розуму. Попереду був найважливіший день у моєму житті, день мого фінального звільнення від токсичного минулого. О дев’ятій годині ранку я вже сидів у просторому, оздобленому темним деревом кабінеті приватного нотаріуса в самому центрі ранкового Києва.
Там, під монотонний гул кондиціонера, я офіційно, через усі державні реєстри, безповоротно скасував і анулював ті самі генеральні довіреності, які ще кілька днів тому так покірно, тремтячими руками підписав на ім’я свого жадібного тестя та дружини Аліни. Відтепер, з цієї самої секунди, моя “родина” не мала абсолютно жодних юридичних прав на мій страховий поліс і моє майно. Мої статки, моє життя були в абсолютній, залізобетонній безпеці.
Повернувшись додому близько дванадцятої години дня, я застав усю сімейку за неймовірно метушливою, істеричною підготовкою. У будинку пахло дорогими мийними засобами і лицемірством. Вони готувалися до головного театрального спектаклю свого життя — візиту соціальної працівниці, яка мала зафіксувати їхню “любов”. Теща Катерина Петрівна нервово, раз по раз натирала до блиску полиці, розставляючи на видних місцях фотографії з нашого минулого, де ми з Аліною щасливо і безтурботно посміхаємося. Богдан Миколайович надягнув випрасувану чорну сорочку і довго тренував перед великим дзеркалом у передпокої глибоко скорботний, мужній вираз обличчя людини, яка несе важкий хрест. А ледар Денис уперше за весь час нашого знайомства виліз із розтягнутих спортивних штанів і натягнув класичний, хоч і трохи завеликий йому костюм, щоб здаватися солідним членом сім’ї.
Але найогидніше і найстрашніше було дивитися на Аліну. Моя законна дружина стояла перед дзеркалом у ванній і з силою, до почервоніння, терла свої ідеальні очі вологою серветкою, щоб вони виглядали запаленими і гірко заплаканими від безсонних ночей. Вона прискіпливо репетирувала перед дзеркалом позу “вбитої невимовним горем жінки”, яка от-от назавжди втратить сенс свого життя — коханого чоловіка. Від цієї цинічної, майстерної сцени в мене всередині все перевернулося від огиди, але я лише мовчки, не видавши себе жодним рухом, пройшов до своєї кімнати, де мене радісно і віддано зустрів мій вірний пес Скіф.
О 12:30 у задні двері нашого будинку, з боку густого саду, тихенько, умовленим сигналом постукали. Я відчинив і впустив майора Коваленка. Слідчий був у цивільному одязі. Він дістав із кишені куртки мініатюрний, професійний пристрій і швидко закріпив надчутливий поліцейський мікрофон у мене під сорочкою, сховавши дроти.
— Мої хлопці з групи швидкого реагування спецназу вже сидять у тонованому фургоні на сусідній вулиці, чекають команди, — дуже тихо, але твердо проінструктував він, дивлячись мені прямо в очі. — Якщо ситуація вийде з-під контролю або вони спробують застосувати силу, просто голосно скажи слово “лікарня”, і ми вриваємося за лічені секунди. Але краще дай їм виговоритися. Нехай самі себе закопають.