Я сховався в темній ніші довгого коридору, затамував подих і спостерігав. Пастка була розставлена ідеально. Першою на кухню за склянкою прохолодної води зайшла Аліна. Її нудьгуючий погляд випадково впав на екран планшета, що яскраво світився в напівтемряві. Вона схилилася над ним. Я бачив, як її зіниці розширилися, бігаючи по рядках тексту. І в цю мить її ідеальна, гордовита постава раптом зламалася навпіл. Жінка схопилася рукою за горло і почала хапати ротом повітря, ніби риба, викинута на розпечений берег. Її обличчя миттєво вкрилося потворними червоними плямами неконтрольованого, тваринного жаху.
Адже моє повне одужання означало абсолютний крах усіх її солодких мрій: жодних чотирьохсот тисяч доларів виплат, ніякого шопінгу в Мілані, жодної свободи багатої вдови. А найгірше — бандитський лічильник по величезному кредиту її батька, який він уже встиг взяти під заставу моєї «гарантованої смерті», невпинно клацав щодня. Вони винні були криміналу шалені гроші, яких у них просто не було. Аліна тремтячими, неслухняними руками дістала свій телефон і почала істерично, ледь влучаючи по літерах, друкувати повідомлення матері. Пастка загарпнулася з гучним психологічним тріском.
Наслідки цієї паніки не забарилися. Вони виявилися набагато страшнішими, ніж я міг собі уявити. Наступного ранку паніка цієї родини вилилася у цілком конкретні, холоднокровні і моторошні дії. Теща Катерина Петрівна зробила те, чого ніколи не робила за всі п’ять років мого шлюбу з її донькою. Вона власноруч зварила мені каву в мідній турці і принесла ароматну чашку на таці просто до мого ліжка.
Скіф, який спокійно і мирно дрімав на своєму килимку, миттю підхопився на всі чотири лапи. Його жорстка шерсть знову стала дибки, очі налилися люттю, і він видав дуже низьке, небезпечне і безперервне попереджувальне гарчання, не зводячи очей з тремтячих рук тещі. Собака відчував смерть. Я повільно потягнувся і погладив пса по голові, заспокоюючи його жестом.
Зморшкуваті пальці Катерини Петрівни, що міцно стискали тонку порцеляну блюдечка, дрібно і неприродно тремтіли, тарілочка тихенько дзвеніла об чашку. Вона категорично, вперто уникала мого прямого погляду, дивлячись кудись у порожнечу в районі мого плеча. Її обличчя було сірим.
— Випий, Андрійку. Я зварила цю каву спеціально для тебе… найсвіжішого помелу… щоб ти мав сили на сьогоднішній день і на свої лікування, — солодко, неймовірно медовим, обволікаючим голосом промуркотіла вона, поставивши напій на приліжкову тумбочку.
Вона хотіла швидко розвернутися і вийти, але я зупинив її холодним, абсолютно спокійним і впевненим голосом. Почалася моя улюблена гра в «кішки-мишки», психологічні тортури, на які вона заслужила.
— Зачекайте хвилинку, Катерино Петрівно, не тікайте так швидко, — я повільно, насолоджуючись моментом, підніс гарячу чашку до обличчя і дуже глибоко, показово вдихнув гарячу пару. Напій мав ледь вловимий, але абсолютно чужий, синтетичний і огидний хімічний запах, який перебивав аромат арабіки. — Який дивний, незвичний аромат… Дуже нагадує гіркий мигдаль. Або якісь ліки. Ви часом нічого туди не додали? Якихось крапель для смаку?
У кімнаті запанувала така мертва тиша, що було чути, як дзижчить муха на склі. Катерина Петрівна зблідла так різко і страшно, що здавалося, ніби з її тіла за секунду викачали всю кров. Вона сильно похитнулася і ледь не схопилася рукою за шпалери на стіні, щоб не впасти на підлогу. Її губи беззвучно ворушилися, хапаючи повітря, але вона не була в змозі видавити з себе жодного виправдувального слова. Вона стояла на самісінькій межі непритомності від абсолютного жаху неминучого викриття.
Я витримав цю ідеальну, болісну і нищівну для неї паузу, яка здалася їй вічністю, а потім широко, розслаблено і максимально доброзичливо усміхнувся.
— Та я жартую, Катерино Петрівно. Чого ви так злякалися? Пахне просто чудово. Дякую вам величезне за таку материнську турботу.
Теща нервово, з гучним звуком ковтнула повітря, видавила з себе жалюгідну, криву подобу усмішки, кивнула і майже бігом, спотикаючись, вибігла в коридор. Щойно її тінь зникла за зачиненими дверима, я блискавично, без жодних ознак слабкості метнувся до ванної кімнати. Я вилив смердючу темну рідину в білосніжну раковину. На самісінькому дні порцелянової чашки залишився підозрілий, густий зернистий осад брудно-білого кольору. Це не була кавова гуща. Це була кінська, забійна доза якихось серйозних, заборонених до вільного продажу седативних препаратів — цілком достатня для того, щоб викликати глибоку кому і зімітувати цілком природну зупинку серця у “безнадійно хворого на легені” чоловіка. Вони вирішили мене приспати назавжди.
Мої руки працювали чітко, механічно, так само холоднокровно і вивірено, як під час знешкодження складних мін-пасток. Я увімкнув яскраве світло і зробив кілька десятків чітких макрофотографій цього осаду з різних ракурсів на свій смартфон. А потім дуже акуратно, використовуючи лезо ножа, зібрав усі до останньої крихти залишки хімічної речовини в маленький прозорий поліетиленовий пакетик із зіп-замком. Цей беззаперечний, залізобетонний доказ я надійно сховав у потаємній кишені розвантажувального жилета. Жарти скінчилися. Моя законна дружина та її родина щойно власноруч розпочали кримінальний процес мого вбивства.