— Хтось чекає вдома, пане військовий? — раптом перервав свої розповіді водій, тепло і з глибоким розумінням зиркнувши у дзеркало.
— Так. Дружина, — відповів Максим. Від самих лише цих двох слів у горлі миттєво став щільний клубок хвилювання, а серце забилося вдвічі швидше. — Але вона взагалі не знає, що я сьогодні приїду. Ні сном, ні духом. Це має бути сюрприз.
— О, брате, це святе діло! Це найкраще, що може бути! — радісно гукнув таксист, широко усміхаючись своїми сивими вусами. — Очі коханої жінки, коли вона раптово, без попередження бачить свого чоловіка живим на порозі — це ж дорожче за всі гроші і скарби світу. З цим моментом у житті взагалі нічого не зрівняється. Повірте мені, старому.
За вікном автомобіля плавно пропливали до болю знайомі пейзажі рідного міста. Широкий Дніпро сліпуче виблискував під пообіднім серпневим сонцем, наче хтось щедро розсипав мільйони діамантів по синій воді. Великі скляні торгові центри, куди Олена так любила витягувати його на вихідних у їхньому “минулому” житті. Літні тераси стильних ресторанів з плетеними меблями. Молодь, яка безтурботно гуляла тротуарами зі стаканчиками холодної кави та фруктовими смузі.
Місто жило своїм звичним, швидким і комфортним ритмом, ніби назавжди застигло у паралельній, захищеній реальності. Цей гострий, безжальний контраст двох абсолютно різних світів сильно різав по натягнутих нервах. Максим знову почувався астронавтом, який щойно приземлився на Землю після довгої, виснажливої експедиції на вкрай ворожу, позбавлену кисню планету.
У бічній кишені тактичних штанів раптом настирливо завібрував смартфон. Це посипалися десятки нових повідомлень у закритому чаті їхнього взводу. Хлопці, які теж виїхали на заслужений відпочинок, вже активно і голосно планували, де саме зустрітися на вихідних у центрі, в якомусь пабі, щоб посидіти “як білі люди”. Максим навіть не став відкривати додаток, просто змахнувши сповіщення з екрана великим пальцем. Не сьогодні і точно не завтра. Зараз для нього у всьому величезному Всесвіті існувала виключно Олена.
Чим ближче жовте таксі під’їжджало до їхньої вулиці, тим гучніше і частіше калатало його серце, віддаючи глухою пульсацією у скронях. Максим кинув швидкий, критичний погляд на своє відображення у темному тонованому склі автомобіля. Виглядав він, м’яко кажучи, далеко не як доглянутий романтичний кіногерой. Обличчя дуже сильно схудло, загостривши вилиці так, що здавалося, об них можна було порізатися. Шкіра задубіла від постійного степового вітру й палючого сонця, перетворившись на темну, жорстку мідь.
Біля куточків очей пролягла сітка нових, неймовірно глибоких зморщок, яких точно не було ще півтора року тому. Волосся було збрите машинкою майже під нуль. А на правій стороні шиї чітко виднівся ще зовсім свіжий, червонуватий шрам — мовчазне нагадування про березневий обстріл. Чи не злякається його Олена цих разючих зовнішніх змін? Чи впізнає вона в цих жорстких, обвітрених рисах того самого Максима-архітектора, якого зі сльозами на очах проводжала колись на пероні?
Автомобіль нарешті плавно звернув на їхню вузьку, затишну лінію на Осокорках. Максим мимоволі подався всім корпусом вперед, жадібно впиваючись поглядом у знайомі архітектурні форми та паркани сусідів. Номер 40. Номер 42. Ще кілька десятків метрів.
— Ось тут, праворуч, біля високого коричневого паркану з профнастилу, можете призупинитися, — хрипко скомандував він водієві, раптом відчувши, як миттєво і повністю пересохло в роті.
Він побачив знайомий скат даху свого будинку — того самого, який він проєктував ночами. Побачив розлогу гілку груші, яку вони саджали разом у перший же рік щасливого життя на новому місці. А потім… потім він побачив їх.