Кров миттєво, за якусь невидиму частку секунди відхлинула від обличчя Максима. Його великі, засмаглі долоні, які ще мить тому спокійно лежали на колінах, раптом вкрилися липким, крижаним потом. Чоловікові здалося, ніби його з усього розмаху вдарили під дих невидимою, стокілограмовою кувалдою, в одну мить вибивши абсолютно все повітря з легень. Перед очима попливли темні кола, а у вухах різко і тонко задзвеніло.
Біля їхніх нових кованих воріт — тих самих воріт, які він власноруч встановлював і фарбував за рік до великої війни — були припарковані дві машини. Темно-зелений військовий пікап із характерними чорними номерами та велика біла карета швидкої допомоги. Її увімкнені сині проблискові маячки тривожно і ритмічно відбивалися на коричневому профнастилі паркану та зеленому листі дерев, створюючи абсолютно моторошну, сюрреалістичну світломузику посеред яскравого, сліпучого сонячного дня.
На подвір’ї, утворивши напружене, ідеально рівне півколо, стояли люди у військовій формі. Це точно, стовідсотково були не його бойові побратими, які раптом вирішили заїхати в гості без попередження на шашлики. Пози цих людей були підкреслено офіційними, спини — кам’яними, напруженими і неприродно прямими. Від них віяло холодом і невідворотністю.
Серед них дуже чітко, як більмо на оці, виділявся старший офіцер у парадному кітелі. Він нервово, до побіління кісточок стискав у руках темну канцелярську теку з документами. Трохи позаду, немов дві мовчазні тіні, завмерли двоє медиків у спеціальній червоній формі, тримаючи напоготові важку помаранчеву реанімаційну валізку. Вони були готові до негайного використання препаратів, крапельниць і дефібрилятора.
А в самому епіцентрі цього страшного, завмерлого півкола стояла його Олена.
Вона була вбрана в глуху, закриту до самої шиї чорну сукню, якої він ніколи раніше не бачив у її гардеробі. Навіть із салону таксі, крізь темне тоноване скло, Максим чітко бачив, як дрібно, моторошно і абсолютно неконтрольовано тремтять її тендітні плечі. Військовий психолог дуже обережно, наче якусь надзвичайно рідкісну кришталеву вазу, що ось-ось розлетиться на тисячі уламків, підтримував її під лікоть. Він явно побоювався, що жінка просто зараз втратить свідомість і впаде обличчям на тверду бруківку їхнього затишного двору.
Таксі плавно і майже безшумно зупинилося за кілька метрів від воріт. Максим не міг поворухнути жодним м’язом свого натренованого тіла. Його мозок відмовлявся обробляти цю картинку. Він буквально забув, як працюють легені і як треба робити наступний вдих. Його свідомість відчайдушно намагалася знайти логічне пояснення: «Це помилка. Вони приїхали до сусіда. Вони просто помилилися адресою». Але він знав правду. Це був найгірший, найтемніший кошмар, який тільки міг наснитися виснаженому солдату в холодному окопі під час короткого сну.
Це була група сповіщення.
Кожен без винятку військовий на фронті знав цей страшний, невблаганний протокол напам’ять. Це були ті самі люди, які приходять у дім тоді, коли повертатися туди вже нікому. Ті самі вісники абсолютного горя, які приносять у тонкій картонній теці з гербовою печаткою кінець чийогось цілого світу. Але ж він був живий! Він сидів прямо тут, на м’якому задньому сидінні звичайного київського таксі, дихав, кліпав очима, чітко відчував під своїми брудними черевиками гумовий килимок автомобіля, чув запах ванільного освіжувача.
— Ей, командире… Тобі погано? Щось сталося? Серце прихопило? Пігулку треба? — вкрай стурбовано запитав таксист. Водій обернувся і помітив, що його балакучий пасажир раптом зблід до кольору старого паперу, а його погляд застиг у жаху.
Рука Максима механічно, керована вже не розумом, а глибокими інстинктами, лягла на пластикову ручку дверцят. Думки металися в голові зі швидкістю світла, збиваючись у заплутаний, болючий клубок. Невже якась глобальна, катастрофічна помилка в штабі? Невже їм офіційно повідомили, що він загинув? Він чудово знав, що минулого тижня у їхньому секторі був надзвичайно важкий бій, і батальйон зазнав непоправних втрат. Але ж процедура ідентифікації вже мала б завершитися! Чому ці люди стоять біля його дому саме зараз, у цю саму секунду, коли він приїхав робити сюрприз?
Раптом Олена повільно, наче долаючи величезний фізичний опір невидимої води, підвела голову. Її очі — запалені, ненормально розпухлі і червоні від багатогодинних, нескінченних сліз — почали безтямно блукати порожньою вулицею. І раптом… зупинилися на жовтій машині таксі. На одну коротку, фатальну, розтягнуту в часі мить їхні погляди зустрілися крізь тоноване скло.
Максим побачив, як з її виснаженого обличчя миттєво зникли останні краплі крові і життя. Вона стала білішою за медичний халат лікаря, що стояв позаду неї. Її рот широко відкрився у моторошному, німому крику. Це був крик абсолютного зламу, але жодного звуку так і не пролунало в гарячому серпневому повітрі. Її голосові зв’язки просто відмовили від шоку.
Військовий психолог швидко простежив за її шаленим, прикипілим поглядом. За ним, немов за невидимою безмовною командою, обернулися й інші офіцери. Кілька пар здивованих, вкрай напружених очей вп’ялися в автомобіль.
Максим зробив глибокий, судомний вдих, різко штовхнув дверцята і, ледь тримаючись на абсолютно ватяних ногах, ступив на розпечений асфальт назустріч своєму власному похорону.
Для людей, які застигли в ідеальному півколі на подвір’ї, він зараз мав вигляд справжнісінького привида. Запилений, гранично виснажений солдат із величезним рюкзаком у руці, що раптово, всупереч усім відомим законам фізики, логіки і медицини, матеріалізувався з розпеченого повітря. Це виглядало як марево. Як жорстока, гіперреалістична галюцинація, що була народжена нестерпним, пекучим горем молодої жінки.