Олена видала дуже гіркий, надламаний смішок, який межував з істерикою.
— Сюрприз… Максиме, якби ти подзвонив мені в понеділок, а вже у вівторок вони б прийшли і заявили, що ти загинув — я б остаточно збожеволіла. Тобі абсолютно нема за що просити вибачення. Ти живий, ти дихаєш, і це зараз найголовніше. Але… — вона запнулася, шукаючи сили. — Але як я маю знову відпустити тебе туди? У тебе відпустка всього десять днів. А потім ти збереш свій рюкзак і повернешся в те саме пекло. Як мені посадити тебе на той потяг, вже достеменно знаючи, як це — ховати тебе? Як вибирати труну? Я вже пережила твою смерть один раз. Другого такого разу я просто не витримаю. Я помру разом із тобою.
Максим обережно, але дуже наполегливо взяв її крижані руки у свої великі, гарячі долоні.
— Ми обов’язково пройдемо це. Разом. Крок за кроком, день за днем, — твердо сказав він, дивлячись їй прямо у вічі.
Раптом у коридорі пролунав дверний дзвінок. Дуже різко, довго і вимогливо. Вони обидва нервово здригнулися на дивані, наче від чергового пострілу.
— Мама доїхала, — важко зітхнула Олена, витираючи мокре, змучене обличчя тильним боком долоні. Вона напружилася, готуючись до нової, неминучої хвилі сліз та емоцій, які зараз принесе з собою її літня матір.
Максим швидко підвівся, підійшов до великого вікна у вітальні і дуже обережно, кінчиками пальців відхилив край важкої кремової штори. Його серце раптом гучно тьохнуло, коли він розпізнав знайомий, кремезний силует чоловіка, що нерухомо стояв за їхньою хвірткою.
— Ні, Оленочко. Це не твоя мама. Це Остап. Позивний «Крук». Старший хлопець із мого взводу.
За хвилину Остап Гаврилюк уже стояв у їхньому світлому коридорі, незручно переминаючись з ноги на ногу. Він був вбраний у звичайнісінький, максимально непомітний цивільний одяг — протерті сині джинси, просту сіру бавовняну футболку і темну кепку без жодних логотипів. Але його надто рівна, натягнута як струна виправка, специфічна мозоляста фактура рук і швидкий, скануючий погляд одразу видавали в ньому кадрового військового, який не звик розслаблятися ні на секунду. Знявши кепку, він дуже ввічливо, майже нечутно привітався з Оленою, опустивши очі.
Вони втрьох перейшли на кухню і сіли за великий дубовий стіл. Олена автоматично, навіть не питаючи гостей, увімкнула електричний чайник і почала діставати чашки. Вона міцно, до побіління суглобів трималася за цю звичну, побутову хатню дію як за свій останній рятівний якір. Це допомагало їй не зірватися в нову істерику.
— Я тут абсолютно неофіційно, Максе. Ніхто з командування батальйону не знає, що я прийшов, — так само тихо сказав Остап, коли перед ним поставили гарячу чашку. — Я теж вирвався у коротку відпустку за сімейними обставинами на кілька днів. Але коли сьогодні дізнався про цю дику, абсолютно ненормальну ситуацію зі штабним рапортом, просто мусив до вас заїхати. Я був у тій самій колоні, брате.
Олена миттєво завмерла біля кухонної стільниці, так і не наливши окріп у свою чашку. Її плечі знову напружилися. Максим мовчки посунувся ближче і поклав свою важку, теплу руку їй на спину, даючи безмовну підтримку і захист.
— Коли ворожа артилерія несподівано накрила екіпаж Артема і малого Юрія, я їхав у бронемашині буквально за п’ятдесят метрів позаду них, — голос Остапа став зовсім глухим, напруженим і сухим. — Це був суцільний, непроглядний вогняний шторм. Світло серед білого дня просто зникло через пил та гар. Ворожий дрон влучив прямо у їхню броню, а потім одразу почався масований, сліпий обстріл усього нашого квадрата. Ми відчайдушно намагалися їх витягти звідти, але машина спалахнула за лічені секунди. Ми навіть не змогли одразу наблизитися і евакуювати хлопців, бо через колосальну щільність вогню неможливо було навіть на сантиметр підняти голову від землі.
Він зробив довгу, важку паузу, обережно підбираючи максимально безпечні слова в присутності змученої жінки. Він намагався оминути будь-які страшні візуальні деталі того бою.
— Командував тією важкою евакуацією наш новий капітан Мироненко. Він перевівся до батальйону зовсім нещодавно, після довгого лікування у шпиталі. Він ще просто фізично не встиг вивчити всіх хлопців у лице, не знав, хто з ким працює в парах. Навколо стояв густий, їдкий дим, усе горіло, крики, цифровий зв’язок повністю лежить через ворожі глушилки. Він гарячково складав той клятий первинний рапорт уже пізно ввечері, у темному, сирому бліндажі, при світлі тьмяного налобного ліхтарика, маючи жорстку контузію після прильоту. Бачить у пошарпаних списках два дуже схожих прізвища: Коваленко і Ковальчук. І замість загиблого досвідченого Артема Коваленка він просто механічно, перебуваючи в стані шоку і стресу, вписав твої ініціали у бланк, Максиме.
Олена різко поставила чайник на стільницю. Дзенькіт металу розрізав кухонну тишу.
— І що, жодна людина, жоден кабінетний офіцер не перевірив електронні бази даних?! — голос Олени знову задзвенів від гострої, цілком виправданої злості. — Не подивився в комп’ютері, що мій чоловік у цей самий час був живою і здоровою людиною на абсолютно іншому завданні, за тридцять кілометрів звідти? Це ж займає одну хвилину!
— У тому кривавому хаосі перших годин — ні, пані Олено, — сумно і дуже чесно відповів Остап, опустивши свої втомлені очі на стіл. — Сирий, неперевірений рапорт Мироненка миттєво пішов у тил, у штаб бригади по закритій лінії. А там якийсь черговий майор вирішив, що йому треба за будь-яку ціну терміново закрити вечірню статистику для вищого командування. Щоб графи зійшлися. І він просто дав сліпу відмашку на офіційне сповіщення родин. Він абсолютно не став чекати підтвердження від експертів чи медичної служби. Просто натиснув кнопку “відправити”.
На світлій київській кухні знову запала важка, гнітюча тиша, яку порушував лише тихий, монотонний гул холодильника в кутку. Цей абсурд, ця звичайна бюрократична лінь коштувала родині Коваленків тижня справжнього пекла.
— Є ще дещо дуже важливе, Максиме. Власне, це головна причина, чому я приїхав, — Остап незручно пом’явся на своєму дерев’яному стільці, не наважуючись підняти погляд на Олену. — Я як старший підтримую постійний зв’язок із родиною Юрія Ковальчука. Того зовсім юного хлопця, що загинув разом з Артемом. Його дружина, Соломія… Вона сьогодні вранці дзвонила мені. Вся в сльозах, на межі істерики. Вона дуже просить про коротку зустріч із вами обома. Завтра.
Максим відчув, як знову сильно напружилася Олена під його рукою.
— Навіщо їй це зараз? — насторожився він, інстинктивно намагаючись захистити свою дружину від нових емоційних потрясінь та стресів. — Це ж тільки роз’ятрить наші і її свіжі рани. Нам усім треба оговтатися.
— Розумієте, Максиме… Її чоловіка цілих чотири дні офіційно вважали вами. А вас — ним. Вона чотири дні молилася і дякувала Богу, що її Юра вцілів у тій м’ясорубці, бо ж сповістили вас, а не її. У її величезному горі зараз це все страшно, нерозривно переплуталося. Вона плаче і каже, що їй життєво необхідно подивитися в очі тому єдиному чоловікові, який дивом повернувся живим і неушкодженим із того конкретного бою. Завтра буде похорон на Берковецькому цвинтарі. Подвійне прощання на Алеї Героїв. Артема і Юрія ховатимуть разом, пліч-о-пліч.
Олена, яка до цього моменту стояла спиною до чоловіків біля вікна, повільно, немов у якомусь важкому сні, обернулася до них. В її глибоко почервонілих, виплаканих очах раптом з’явився дивний, абсолютно незнайомий Максиму блиск. Це був блиск сталевої, непохитної рішучості жінки, яка щойно пройшла крізь власну смерть і повернулася назад.
— Похорон уже завтра? Вранці? — дуже тихо, але неймовірно твердо і чітко запитала вона, дивлячись прямо на Остапа.
— Так, пані Олено. Об одинадцятій. Там збереться багато наших хлопців…
Олена зробила глибокий вдих і подивилася на свого чоловіка. У цьому погляді було все: і біль пережитого тижня, і безмежна любов, і чітке усвідомлення свого обов’язку.
— Значить, ми будемо там, Максиме. Ми обов’язково туди поїдемо.