Холодна, безжальна реальність вдарила Максима сильніше за вибухову хвилю. Його старенькі батьки, улюблена сестра, колеги з колишнього архітектурного бюро, друзі — всі ці близькі люди просто зараз, у цю саму хвилину, щиро і гірко оплакували його. Вони купували чорний одяг, купували квитки на потяги і скасовували всі свої життєві плани.
— Ми вже займаємося екстреним кризовим сповіщенням ваших рідних, — швидко, наче виправдовуючись, вставив полковник Савенко. — Наші фахівці-психологи прямо зараз обдзвонюють усіх за списком. Ваші батьки дізнаються, що ви живі та абсолютно здорові, протягом найближчої години. Ми також дамо велике, офіційне спростування для преси.
— Спростування?! — Максим різко підвівся на ноги, фізично не в змозі всидіти на місці від надлишку адреналіну. Він нервово пройшовся кімнатою. — Вибачте, але ви не можете це просто “спростувати” якимось сухим пресрелізом на сайті! Моя дружина чотири довгих дні вважала себе вдовою! Вона зруйнована зсередини!
— А що зараз із реальними родинами Артема Коваленка та молодого Юрія Ковальчука? — раптом запитав Максим, змушуючи себе опанувати емоції і мислити раціонально, як справжній командир. — Їхні справжні дружини вже знають правду?
— Так, — неймовірно гірко видихнув полковник, опускаючи очі в підлогу. — Як тільки ваша помилка остаточно викрилася сьогодні вранці в лабораторії, ми негайно запустили протокол для тих двох родин. До них зараз виїхали інші, нові групи сповіщення.
Максим завмер посеред вітальні, вражений і пригнічений цим фактом. Поки він їхав у комфортному таксі додому, мріючи про ідеальний романтичний сюрприз, дві інші, абсолютно ні в чому не винні родини тільки зараз, у ці жахливі хвилини, дізнавалися, що їхні чоловіки та сини загинули ще майже тиждень тому. Жорстока, сліпа лотерея війни проявила себе у всій своїй абсолютній потворності.
У будинку на Осокорках нарешті запанувала тиша, але це була густа, неймовірно виснажлива тиша, яка фізично тиснула на барабанні перетинки. Знадобилося ще дві нескінченно довгі години, щоб офіцери та медична бригада остаточно залишили їхнє подвір’я. За цей час були підписані незліченні абсурдні папери про офіційне скасування статусу загиблого. Були надані детальні письмові пояснення, вислухані чергові запевнення та нові вибачення, які для Максима вже давно перетворилися на суцільний, дратівливий білий шум.
Потім почалися важкі телефонні дзвінки. Мати Олени вже мчала до них на шаленій швидкості у викликаному таксі. Батьки Максима, які саме сідали в транзитний автобус до Києва на похорон свого єдиного сина, отримали екстрений дзвінок від нього самого. Почувши живий, такий рідний голос сина, літній батько від несподіванки і шоку просто впустив телефон на бетонний перон автостанції. А мати плакала в трубку з таким безмежним розпачем і космічним полегшенням, що це напевно чули всі пасажири навколо.
Тепер, у дзвінкій, вакуумній порожнечі їхньої вітальні, Максим і Олена сиділи абсолютно мовчки. Вечірнє серпневе сонце заливало простору кімнату тягучим, густим бурштиновим світлом, у якому повільно і медитативно кружляли пилинки. Жоден із них двох не мав фізичних та моральних сил навіть для того, щоб просто підвестися з дивана і увімкнути настільну лампу.
— Я купила тобі домовину, — раптом сказала Олена, різко розірвавши цю гнітючу тишу.
Її голос зараз був абсолютно порожнім, крижаним і позбавленим будь-яких емоцій, наче вона монотонно зачитувала вголос список щоденних покупок із супермаркету. Вона сиділа, щільно підібгавши ноги під себе у кутку дивана, і до побіління кісточок на пальцях притискала до грудей невелику декоративну подушку. Максим відчув, як липкий, паралізуючий холод блискавично пробіг уздовж його хребта.
— Оленко, рідна моя, благаю, не треба зараз про це…
— Ні, Максиме, дай я докажу, — вона підвела на нього погляд, і в густих вечірніх сутінках її змарніле обличчя здавалося на десять років старшим за її реальний вік. — Я вибрала дуже важку, з темного дерева, вкриту дорогим, глянцевим лаком. Ритуальний агент у бюро був таким підкреслено співчутливим і ввічливим… Він показував мені товсті глянцеві каталоги, довго і нудно розповідав про якість срібної фурнітури та м’якість внутрішньої атласної оббивки. Розумієш? Він говорив зі мною про твою труну так, ніби ми з ним сиділи і вибирали нові красиві штори у нашу вітальню.
Вона зробила дуже болючу паузу, судомно ковтнувши повітря, ніби їй раптово не вистачало кисню.
— Я повністю, до найдрібніших деталей підготувала твій одяг. Твій парадний кітель. Я знайшла його на самому дні шафи, спеціально відвезла в салон «Майстерня Чистоти», щоб його ідеально відпарили і прибрали найменші ворсинки. Я тримала цей вичищений, ідеальний кітель у руках, стоячи абсолютно сама посеред нашої порожньої спальні, і до болю в скронях намагалася згадати, коли ти його взагалі востаннє вдягав у мирному житті. На весілля нашого кума Андрія, здається? Ти був такий неймовірно красивий і щасливий того сонячного дня.
— Оленко, Господи, благаю тебе… — Максим відчув, як до горла підступає гіркий, колючий клубок сліз.
— Я написала тобі некролог, Максиме, — її голос на мить небезпечно зірвався, але вона зціпила зуби і вперто продовжувала свій страшний, терапевтичний монолог. — Я сиділа вночі на нашій темній кухні, дивилася в екран ноутбука і писала текст для соціальних мереж. Стандартний допис. Чорно-біле фото, де ти усміхаєшся, свічка в кутку, дати життя і смерті… Я писала про те, як ти без вагань пішов добровольцем. Як ми відчайдушно мріяли поїхати в Карпати після перемоги. Як взагалі можна вмістити ціле життя живої людини, яку ти кохаєш більше за саму себе, у три жалюгідні абзаци чорного тексту на екрані?
Максим пересів ближче. Він відчайдушно хотів пригорнути її до себе, забрати цей біль, але вона м’яко, проте рішуче зупинила його рух витягнутою рукою. Їй було життєво необхідно виговоритися, виплюнути всю цю токсичну отруту зі своєї змученої душі.
— Я зібрала всі твої документи. Наше свідоцтво про шлюб, твій паспорт, код, зробила купу копій. Я почала ретельно формувати пластикову папку, щоб поїхати у ЦНАП і оформити мій новий офіційний статус вдови. Я ненавиділа себе кожною клітиною свого тіла в той момент. Всі родичі в один голос казали: “Треба оформити папери зараз, поки ти ще якось тримаєшся на ногах”. Я замовляла поминальний обід у невеликому закладі неподалік від цвинтаря. Гарячий український борщ, часникові пампушки, млинці з м’ясом… те, що ти завжди любив їсти.
Кожне її слово було для Максима точнішим і болючішим за снайперський постріл. Він відчував майже фізичний, пекучий біль у центрі грудної клітки від усвідомлення того концентрованого жаху, через який вона пройшла зовсім сама.
— Я фізично не могла нічого їсти і не могла спати в нашому великому двоспальному ліжку, — продовжувала вона. Слова тепер сипалися з неї все швидше, немов прорвало стару греблю. — Воно раптом стало здаватися мені крижаним, величезним і пустим, як справжня могила. Я спала прямо тут, на цьому самому дивані, три страшні ночі поспіль. Поклала поруч із лицем твою стару, розтягнуту домашню футболку. Вона все ще зберігала твій запах. Я стояла пізно вночі перед дзеркалом у ванній і пошепки репетирувала прощальну промову для кладовища. Але щоразу я просто захлиналася власними сльозами на першому ж реченні. У мене зараз в телефоні збережено три різні варіанти промови. Три, Максиме.
— Пробач мені, — хрипко і надломлено прошепотів солдат, відчуваючи, як у нього самого на очі вперше за дуже довгий час навертаються гарячі сльози. — Пробач мені, благаю. Пробач, що я не подзвонив тобі з вокзалу відразу. Я просто хотів зробити все красиво, як у кіно…