Вона довго вагалася, чи варто дзвонити саме зараз. Вона знала свого чоловіка надто добре, щоб розуміти просту істину: є речі, які не можна просто так озвучити і забути. Деякі слова, якщо вони вже сказані вголос, неминуче запускають ланцюгову реакцію. Але вона також знала, що захист власної дитини і відновлення справедливості — це те, заради чого Андрій готовий звернути найвищі гори.
Вона натиснула іконку зеленої слухавки. Гудки йшли довго, розчиняючись у цифровій порожнечі. Андрій відповів лише з четвертої спроби.
На іншому кінці лінії було чути гучний, глухий шум потужного дизельного генератора і завивання вітру. Голос чоловіка звучав хрипко і смертельно втомлено. Андрій завжди звучав так після важкої зміни на місці обвалу — його нерви були натягнуті до краю, як сталеві троси на підйомному крані.
Коли Олена розповіла ему про те, що сталося в школі, вона говорила максимально стримано. Жінка оперувала лише сухими фактами. Їй не потрібно було додавати зайвих емоцій чи прикрашати ситуацію, щоб чоловік усе зрозумів. Андрій слухав уважно, не перебиваючи жодним словом.
Коли вона закінчила свою коротку розповідь, у слухавці повисла довга, надзвичайно важка пауза. Здавалося, було чути, як від напруги потріскує лінія зв’язку між містами.
— Вона назвала це фантазією? І кинула малюнок у чернетки? — тихо, майже монотонно перепитав Андрій.
— Так. Софійка була зовсім розбита, Андрію. Вона ж так пишалася цим проектом, ти ж знаєш, як вона старалася, — зітхнула Олена.
Знову зависла коротка пауза. Коли він заговорив знову, його голос був ідеально спокійним. Але Олена миттєво впізнала цей льодяний тон. Це була та сама професійна стриманість рятувальника, яку він виробив за роки роботи в екстремальних умовах. Абсолютне вміння заморожувати емоції і контейнувати їх доти, доки вони не знадобляться для конкретної, рішучої дії.
— Я з цим розберуся, — коротко відрізав він.
— Як? Ти ж за сотні кілометрів на виїзді, у вас там складний об’єкт після аварії, — здивувалася Олена, потираючи скроню.
— Я буду в Києві. Раніше, ніж планувалося, — відповів Андрій тоном, який означав, що рішення вже прийнято і жодному оскарженню воно не підлягає. — Ми свою частину роботи на завалах майже закінчили. Керівництво щойно дало добро на пару діб відгулу. Ми зі Скіфом виїжджаємо вранці.
Наступного ранку повітря у просторому кабінеті 3-Б здавалося ще важчим і густішим, ніж напередодні. Софійка сиділа за своєю партою з новим, колючим відчуттям постійної настороженості. Вона одразу помітила, що Людмила Петрівна Савченко тепер відверто уникає дивитися в її бік. Вчителька показово не викликала дівчинку до дошки, обминала її поглядом і робила вигляд, ніби учениці за третьою партою біля вікна взагалі не існує. Сумнів нікуди не зник — за ніч він лише затвердів, перетворившись на невидиму, але дуже міцну бетонну стіну між ними.
Софійка дивилася у вікно на голі гілки дерев і навіть не здогадувалася, що в цей самий час, на в’їзді до столиці, старий, припорошений пилом позашляховик повільно пробивався крізь щільні ранкові затори. Вона не знала, що за кермом сидить чоловік у чистій формі кольору хакі з шевроном пошуково-рятувальної служби і з методичною, професійною акуратністю перевіряє службове посвідчення в нагрудній кишені.
І вона точно не знала, що на задньому сидінні цієї автівки, худий і максимально зібраний, сидів Скіф. Він уважно стежив за кожним рухом свого господаря розумними, бурштиновими очима.
Старший сержант рятувального загону Андрій Ільченко прибув до типової київської школи на Оболоні одразу після першого дзвоника. Осіннє сонце саме намагалося пробитися крізь завісу сірих хмар, відкидаючи довгі тіні на мокрий асфальт шкільного подвір’я.
Андрій ішов своїм звичним, розміреним кроком. Його масивні тактичні черевики вибивали чіткий ритм, а спина залишалася ідеально рівною, незважаючи на ту шалену, багатоденну втому після розбору завалів, що свинцевим вантажем лежала на його плечах. Роки складної служби залишили на ньому глибокий відбиток.
Це були широкі плечі людини, яка звикла носити на собі важке гідравлічне обладнання, і різкі, обвітрені риси обличчя. Робота в епіцентрі людського горя не зробила його жорстоким, але вона викарбувала в ньому сталеве терпіння і навчила головного: справжня сила ніколи не потребує крику.