Зліва від нього, притискаючись теплим боком до халяви його черевика, нечутно ступав Скіф.
Елітна вівчарка малінуа рухалася так, ніби була продовженням свого господаря. Скіф не смикав повідець, не гавкав на перехожих і не обнюхував кущі. Він випромінював ту абсолютну, залізну дисципліну, яку можна побачити лише у справжніх професіоналів з порятунку. Пес був навчений шукати людей серед хаосу, пилу і гуркоту важкої техніки, але зараз його визначало вміння залишатися абсолютно спокійним.
Зайшовши в будівлю школи, Андрій не став влаштовувати сцен. Він спокійно підійшов до турнікетів, де чергував літній охоронець, ввічливо привітався і дістав документи. Він тихо пояснив мету свого візиту і власноруч записав дані в потертий журнал відвідувачів. Охоронець, вражений виглядом серйозного рятувальника та гігантського собаки, лише мовчки кивнув, пропускаючи їх усередину.
Довгий коридор третього поверху гудів своїм звичним життям: хтось із запізненням біг до туалету, хтось на ходу дожовував яблуко. Але щойно Андрій зі Скіфом з’явилися в полі зору, цей шкільний гамір почав стрімко стихати. Наче хтось невидимий повільно скручував гучність на колонках. Діти завмирали біля стін, широко розплющивши очі. Вони з повагою і легким острахом роздивлялися високого чоловіка і великого пса у шлейці з яскравим написом «РЯТУВАЛЬНА СЛУЖБА».
У кабінеті 3-Б Людмила Петрівна саме стояла біля зеленої дошки. Вона методично виводила крейдою умови нової математичної задачі, коли у двері постукали.
Стук був не надто гучним, але настільки твердим і впевненим, що його просто неможливо було проігнорувати. Вчителька з роздратуванням відклала крейду. Вона різко відчинила двері й… завмерла на місці, втративши дар мови.
На порозі стояв Андрій, мимоволі заповнюючи собою весь дверний отвір. Він зняв темну кепку, звично затиснувши її під пахвою. За мить Скіф плавно, без жодної команди, сів біля його лівої ноги. Пес дивився прямо перед собою — нерухомий, наче древній сфінкс.
Контраст був просто разючим. З одного боку — ідеально загримована вчителька у світлому костюмі, а з іншого — дорослий чоловік у формі, від якого віяло холодом і ледь вловимим запахом технічного диму.
— Слухаю вас? — нарешті вичавила із себе Людмила Петрівна. Її голос намагався звучати рівно, але вона інстинктивно зробила півкроку назад.
— Доброго ранку. Мене звати Андрій Ільченко, — сказав він. Голос був низьким, негучним, але його кришталево чітко почули навіть на останніх партах. — Я батько Софії.
У класі миттєво запала така тиша, що було чути, як скрипить старий паркет.
Софійка, яка до цього дивилася у вікно, повністю заціпеніла. Її маленькі пальці до побіління вчепилися в край парти. Серце калатало з такою швидкістю, що вона боялася, ніби всі навколо чують цей стукіт. Вона боялася кліпнути, щоб це видіння не зникло.
Очі Людмили Петрівни нервово метнулися до дівчинки, а потім знову повернулися до широкої фігури рятувальника. Вона інстинктивно поправила комірець своєї ідеально випрасуваної блузки, намагаючись відновити статус-кво на своїй території.
— Пане Ільченко, зараз взагалі-то йде урок, — сказала вона суворо. — Якщо у вас є якісь питання до мене, вам потрібно було записатися на офіційну зустріч після занять.
Андрій коротко, по-військовому кивнув.
— Я це чудово розумію. І повірте, я не займу багато вашого часу.
Він зробив один неспішний крок усередину класу. Скіф миттєво рушив за ним, а потім знову сів, ідеально вирівнявшись по нозі господаря. Кілька дітей на передніх партах мимоволі витягнули шиї, забувши про дисципліну — дитяча цікавість швидко перемагала страх. Погляд Андрія повільно ковзнув по класу, професійно оцінюючи обстановку. Коли його втомлені очі знайшли Софійку, вони раптом ледь помітно пом’якшали.
— Я не прийшов сюди когось вражати чи зривати вам навчальний процес, — абсолютно спокійно продовжив Андрій, дивлячись на вчительку. — Я просто старший сержант рятувального загону. Але сьогодні я тут як батько своєї дитини.
Людмила Петрівна схрестила руки на грудях, приймаючи класичну захисну позу.
— Тоді я не зовсім розумію мету вашого раптового візиту з… твариною, посеред математики.
— Моя донька вчора повернулася додому, — голос чоловіка залишався рівним, але в ньому з’явилася важка нотка, — і сказала, що її слова поставили під публічний сумнів перед однолітками. Тому що її розповідь здалася вам… вигадкою. Голлівудським фільмом.
Легкий рум’янець стрімко поповз по шиї вчительки. Вона зовсім не звикла, щоб з нею так розмовляли.
— Я попросила її уточнити інформацію! — відкарбувала вона, підвищуючи тон. — Діти в цьому віці люблять перебільшувати статуси своїх батьків, це нормальна психологія.
Андрій знову кивнув. Його обличчя залишалося непроникним.
— Я розумію важливість перевірки фактів. Але я також розумію наслідки публічного приниження. — Він ледь помітно вказав на собаку, що сидів поруч. — Цей пес — мій офіційний напарник. Він сертифікований фахівець із пошуку людей. Моя донька Софія не вигадала жодного слова. Вона сказала чисту правду.
Вчителька стиснула губи в тонку, злу лінію.
— Можливо. Але діти часто надміру героїзують… Я лише вчу їх об’єктивності!
— Це моя особиста відповідальність — пояснювати дитині деталі моєї роботи, — жорсткіше закінчив Андрій. — А ваша відповідальність, як педагога — надихати дітей. А не знецінювати їхню щирість перед усім колективом.