Останнє слово ще висіло у повітрі, коли двері класу різко, навстіж відчинилися. На порозі з’явився Ігор Васильович Микитенко, завуч з виховної роботи. Це був високий, худорлявий чоловік у завеликому сірому піджаку, з вічно стурбованим виразом обличчя. Він панічно боявся будь-яких непередбачуваних ситуацій і завжди намагався «гасити пожежі» ще до того, як вони розгоряться.
— Якась проблема, Людмило Петрівно? — швидко запитав він, нервово протираючи окуляри. Його очі миттєво округлилися, коли він побачив гігантського пса та серйозного чоловіка у формі.
— Ні, — абсолютно спокійно відповів замість вчительки Андрій. — Просто вирішуємо невелике робоче питання.
Завуч зблід, швидко закивав і зробив запрошувальний жест у коридор.
— Чудово! Але, можливо, шановний… е-е… давайте вийдемо і обговоримо це в моєму кабінеті? Не заважаючи дітям.
Андрій оцінив його уважним поглядом, а потім ствердно кивнув.
— Згоден. Нам є про що поговорити.
Коли Андрій плавно повернувся, щоб вийти з кабінету математики, Скіф миттєво підвівся і пішов слідом, наче тінь. Він не натягував повідця і не відставав від господаря ні на сантиметр. Увесь клас колективно, з полегшенням видихнув, щойно масивні двері зачинилися за несподіваними гостями.
Софійка сиділа за партою нерухомо. У грудях було тісно від хвилювання, думки плуталися в тугий клубок, але на душі вперше за ці два важких дні стало по-справжньому тепло. Вона ще не знала, чим саме закінчиться розмова в кабінеті адміністрації. Вона знала лише одне: її тато завжди дотримується свого слова.
У порожньому, лункому коридорі школи Ігор Васильович Микитенко нервово прочистив горло. Він метушливо поправив краватку, яка раптом стала йому затісною.
— Пане Ільченко, ми, безумовно, дуже цінуємо активну участь батьків у житті нашого закладу, — почав він своїм звичним, дипломатичним тоном, намагаючись повернути контроль над ситуацією. — Але надзвичайно важливо дотримуватися статуту. У нас є чіткі правила щодо відвідування, тим паче з… тваринами. Санітарні норми, діти з алергіями, самі розумієте.
Андрій зупинився. Він подивився завучу прямо в очі своїм важким, але абсолютно спокійним поглядом.
— Я поважаю ваші шкільні правила, Ігоре Васильовичу. Але я також поважаю гідність своєї дитини. Коли її публічно, без жодних доказів називають брехухою, я не буду чекати закінчення уроків чи писати заяви в приймальні.
Чоловік повільно дістав з нагрудної кишені чорну шкіряну обкладинку і розкрив її. Всередині блиснув металевий жетон і посвідчення з гербом.
— І щодо собаки. Він не просто домашня тварина, з якою гуляють у парку. Він — службовий фахівець, — спокійно пояснив Андрій. — Скіф сертифікований на пошук людей під завалами. Він виконує державні завдання разом зі мною і є невід’ємною частиною моєї роботи. І він піде звідси лише тоді, коли піду я.
Микитенко завагався на мить. Він перевів погляд з офіційного документа на серйозне обличчя рятувальника, зітхнув і швидко закивав. Суперечити людині з таким сталевим спокоєм йому зовсім не хотілося.
— Так-так, я вас почув. Давайте просто пройдемо до мого кабінету. Нам треба все прояснити в спокійній обстановці, за зачиненими дверима.
Зустріч у тісному кабінеті завуча розпочалася не з гучних криків чи взаємних звинувачень. Вона почалася з офіційних паперів, які Андрій акуратно розклав на столі. Краї документів були ідеально вирівняні, факти подані без жодних ліричних відступів. Кабінет пахнув старим папером і дешевою розчинною кавою, але тепер цей запах змішався з ледь відчутним ароматом осіннього холоду від форми рятувальника.
Андрій сидів на незручному шкільному стільці, проте його спина залишалася ідеально прямою. Руки він поклав перед собою на стіл, переплівши мозолясті пальці. Скіф незворушно лежав біля його ніг, поклавши важку голову на витягнуті лапи. Дихання пса було повільним і глибоким, він утілював собою абсолютний спокій у цій напруженій кімнаті.
Навпроти нього сидів Ігор Васильович, зсутуливши плечі, ніби звик брати на себе всі чужі проблеми. Поруч сиділа Людмила Петрівна Савченко. Зблизька та непохитна впевненість, яку вона так велично носила в класі перед восьмирічними дітьми, почала давати глибокі тріщини. Її очі нервово бігали по документах на столі.
— Ось копії мого службового посвідчення, витяг з наказу про закріплення службового собаки та сертифікат європейського зразка, що підтверджує кваліфікацію Скіфа, — голос Андрія був глибоким і неквапливим. — Я не прошу до своєї доньки якогось особливого, привілейованого ставлення. Я прошу лише об’єктивності та базової поваги.
Завуч поправив окуляри на переніссі і швидко пробіг очима папери з мокрими печатками. Він полегшено, але водночас стурбовано видихнув.
— З документами все абсолютно гаразд, пане Ільченко. Це серйозні, офіційні папери. Ми не маємо жодних підстав їм не довіряти.
Людмила Петрівна подалася трохи вперед. Її пальці нервово перебирали ґудзик на світлому піджаку. Вона все ще намагалася захистити свій педагогічний авторитет.
— Я ніколи не стверджувала, що ви не працюєте в рятувальній службі, — сказала вона натягнуто. — Я піддала сумніву сам масштаб того, що вчора так емоційно описувала Софія. Пошук людей під бетоном, службовий собака… З вуст маленької дитини це звучало занадто кінематографічно. Я щиро думала, що це дитяча фантазія.