Усе своє життя Богдана жила в моїй тіні, і це її страшенно дратувало. Я завжди була старшою, відповідальною, тією дитиною, яка отримувала золоті медалі та гранти на навчання без особливих надривів батьківського бюджету. А вона була молодшою, розпещеною улюбленицею, яку мама з татом берегли від будь-яких труднощів. Але їй завжди всього було мало.
Ми виросли в звичайній родині середнього статку в Житомирі. Наш тато працював бухгалтером на місцевому заводі, а мама була вчителькою молодших класів. Ми не розкошували, але й не голодували. Проте Богдана змалечку свято вірила, що світ їй щось винен.
Коли я виграла грант на безкоштовне навчання на економічному факультеті в столичному університеті, сестра закотила очі й сказала, що це просто “везіння заучки”. Коли я закінчила магістратуру з відзнакою і вирвала місце стажера в міжнародній компанії, вона уїдливо кинула, що я просто “вмію себе продати”. А коли у свої двадцять п’ять я купила свою першу власну квартиру в Києві, вона лише зморщила носа: “І навіщо бути такою кар’єристкою?”.
Найгіршим було те, що Богдана абсолютно щиро вірила: вона заслуговує на такий самий рівень життя, як у мене, але… без жодних зусиль з її боку. Для неї мій успіх був не результатом безсонних ночей над таблицями Excel, а якоюсь магічною лотереєю, в яку їй просто забули дати виграшний квиток. Вона закінчила факультет графічного дизайну в провінційному виші, отримала диплом, на який навіть не дивилися роботодавці, і відтоді безкінечно стрибала з однієї роботи на іншу. Її мантрою було: “Керівництво мене не цінує, вони не бачать мого потенціалу”.
Наші батьки завжди намагалися згладжувати кути й штучно вирівнювати нас. Коли я з салону купила новеньку Mazda 3, вони на останні заощадження придбали для Богдани вживаний Lanos. Коли я почала добре заробляти в IT, батьки збільшили суму, яку щомісяця надсилали їй на оренду крихітної “одинички” на околиці Житомира. Здавалося, вони намагалися компенсувати мій успіх тим, що утримували Богдану на плаву, створюючи для неї ілюзію стабільності.
Вона завжди випитувала про мої доходи. “Це просто сестринська цікавість”, — невинно кліпала вона очима, запитуючи про мою зарплату, відсотки по депозитах чи вартість ремонту. Але в тому, як вона примружувала очі, слухаючи цифри, було щось хиже, що мене постійно дратувало. Тепер я розуміла: це була не цікавість. Це була концентрована заздрість, густо замішана на жадібності, яку я вперто відмовлялася помічати.
З Дмитром ми познайомилися п’ять років тому на корпоративній вечірці, куди його запросив спільний знайомий. Богдана, як тільки його побачила, одразу ж скривилася: “Маринко, ну це ж взагалі не твій рівень”. Дмитро був симпатичним, веселим хлопцем, який працював менеджером з продажу в київському автосалоні BMW. За мірками столиці він заробляв непогано — зі ставкою та відсотками від продажу виходило десь близько п’ятдесяти тисяч гривень на місяць. Але це не йшло в жодне порівняння з моєю зарплатою, яка тоді вже перевалила за три тисячі доларів, а згодом стрімко наблизилася до п’яти.
І все ж я закохалася. Після стресових буднів в офісі, де я відповідала за бюджети з шістьма нулями, мені потрібен був хтось легкий. Дмитро був саме таким. Він умів розсмішити, був ніжним і дивився на життя якось по-хлоп’ячому просто. Ця його нехитра життєва філософія чудово балансувала мою вічну потребу все контролювати і планувати на три роки вперед.
Богдана завжди була з ним підкреслено ввічливою, але я часто ловила в повітрі якусь незрозумілу електрику між ними. Особливо гостро це відчувалося, коли ми гуляли втрьох і приносили рахунок. Дмитру іноді ставало відверто незручно, коли я без зайвих роздумів оплачувала чеки на кілька тисяч гривень у модних столичних закладах або купувала нам VIP-квитки на концерти закордонних зірок. Богдана ж спостерігала за всім цим своїм фірмовим, оцінюючим поглядом.
— Ти його що, повністю утримуєш? — з отруйною посмішкою запитала вона якось, коли Дмитро відійшов до вбиральні під час сімейного обіду в італійському ресторанчику на Подолі.
— Я його не утримую, Бодю, — роздратовано відрізала я. — Ми ділимо витрати пропорційно до наших доходів. Це нормально.
І це була правда. Дмитро оплачував те, що міг потягнути: продукти в супермаркеті, бензин, іноді комуналку чи квитки в кіно. Решту великих витрат я брала на себе. Нас обох це влаштовувало. Але для моєї сестри це був ще один доказ мого несправедливого “везіння”. У мене було все: блискуча кар’єра, шикарна двокімнатна квартира в сучасному ЖК, відданий красень-чоловік і банківські рахунки, які стабільно поповнювалися. Ніби я не пахала заради цього, а знайшла скарб на вулиці.
Після тієї катастрофічної вечері я повернулася додому. Квартира зустріла мене ідеальною тишею. Усе було рівно так, як я залишила вранці: заправлене ліжко, чистий посуд на сушарці, легкий запах моїх парфумів у коридорі. Було щось сюрреалістичне в тому, як твоє життя може розлетітися на друзки, а речі навколо навіть не ворухнуться. Його зубна щітка досі стояла в склянці. Його худі недбало висіло на спинці стільця. Його дурна чашка з логотипом автосалону стояла біля кавоварки.
Я сіла на бежевий шкіряний диван у вітальні. Навіть не зняла туфель. Просто дивилася в одну точку на стіні. У моїй голові було моторошно тихо, наче мозок увімкнув аварійний режим і повністю відключив емоційні рецептори. Я знала, що в таких ситуаціях люди кричать у подушку, б’ють посуд, п’ють вино з горла чи заливаються сльозами. Але я відчувала лише глухе оніміння. Таке буває, коли ти з розмаху б’єшся ліктем об кут стола — і перші кілька хвилин просто не відчуваєш руки.
Дмитро не ночував удома. Це було очікувано. О другій ночі екран телефону засвітився від повідомлення: “Я у Б. Поговоримо завтра”.
“У Б”. Він назвав мою сестру “Б”, наче вони були найближчими людьми вже багато років. Наче я була просто прикрим непорозумінням, прикрою перепоною, яку вони нарешті успішно усунули.
Я так і не заснула тієї ночі. Я міряла кроками свої дев’яносто квадратних метрів і намагалася скласти пазл. Як я могла бути такою сліпою? Чи були тривожні дзвіночки? Звісно, були. Дмитро останніми тижнями постійно затримувався на “переобліках” в автосалоні. Богдана під час телефонних розмов постійно випитувала мій графік роботи і відряджень. Те, як вони зайшли в ресторан — як одне ціле, як пара.
Тепер, аналізуючи минуле, я зрозуміла ще одну річ. Останні півроку Богдана стала надто часто приїжджати до Києва. “Маю зустріч із замовниками”, — казала вона. Оскільки вона підробляла на фрилансі, це звучало логічно. Але від Житомира до Києва — менше двох годин їзди маршруткою. Чому вона раптом почала зупинятися в недорогих столичних готелях? Чому перестала проситися переночувати на моєму дивані, як робила це раніше, щоб зекономити?
Коли за вікном почало сіріти, я все ще сиділа на дивані у своїй зім’ятій шовковій сукні. Туш під очима розмазалася. На екрані iPhone висіло сімнадцять пропущених дзвінків від мами. Звісно. Богдана вже встигла подзвонити їй і вивалити свою версію подій. Можу лише уявити, яка це була сльозлива, романтизована казочка про двох нещасних закоханих, які не змогли опиратися долі і фатально зустрілися через злу, холодну сестру-кар’єристку.
О дев’ятій ранку я набрала Світлану, свою асистентку.
— Свєто, скасуй усі зустрічі на сьогодні. Я не приїду в офіс.
Вона одразу відчула щось недобре.
— Марино Юріївно, у вас усе гаразд? Ви ж ніколи не берете відгулів. Якщо щось потрібно — просто скажіть.
Світлана була однією з небагатьох людей у цьому місті, кому я могла дійсно довіряти, але зараз мені не хотілося ні з ким говорити.