Я пішла в душ. Стоячи під майже окропом, я намагалася змити з себе це липке, брудне відчуття зради. І лише там, під шумом води, мене нарешті прорвало. Я плакала. Але це не були красиві кінематографічні сльози. Це було виснажливе, істеричне виття людини, яка в одну мить втратила двох найрідніших людей на планеті. Моя молодша сестра і мій чоловік просто встромили мені ножа в спину, ще й провернули його кілька разів.
Коли я вийшла з ванної, в Telegram висіло три повідомлення від Богдани.
“Маринко, нам треба нормально поговорити”.
“Ми не хотіли, щоб ти дізналася про це ТАК. Візьми слухавку, благаю”.
“Я знаю, що тобі боляче, але ми дорослі люди і маємо вирішити все цивілізовано”.
Я мовчки змахнула всі сповіщення і видалила переписку.
Вперше за багато років я провела день абсолютно безглуздо. Я лежала в ліжку, дивилася якийсь дурнуватий серіал на Netflix, замовила доставку суші, які приїхали теплими й несмачними, і просто ігнорувала дзвінки від мами. Мені потрібен був цей буферний час, щоб усвідомити: моє минуле життя закінчилося вчора о восьмій вечора.
Дмитро з’явився на порозі квартири ближче до вечора. Він прийшов по свої речі. У нього досі були ключі, і він зайшов так само впевнено, ніби мав на це повне право. Він почав метушитися біля шафи, згрібаючи свій одяг у спортивну сумку, і паралельно намагався виправдовуватися.
— Марин, ну воно якось само закрутилося, розумієш? — бурмотів він, не дивлячись мені в очі. — Це не було заплановано. Богдані було дуже важко, вона шукала підтримки, ми почали спілкуватися…
Ніби зрада — це якась непередбачувана метеорологічна аномалія. Йшов вулицею, послизнувся і випадково впав у ліжко до власниці сестри.
— Як довго ви спите разом? — перебила я його скиглення, спостерігаючи, як він пакує дорогі сорочки, які я ж йому й купила в ЦУМі.
— Офіційно… з січня. Чотири місяці.
Чотири місяці. Сто двадцять днів фейкових поцілунків перед виходом на роботу. Порожніх “я тебе кохаю” перед сном. Поки я випалювала собі нерви на роботі, заробляючи нам на спільну відпустку в Іспанії і мріючи про наше майбутнє, він облаштовував своє гніздечко з моєю сестрою.
— Я завтра ж шукаю адвоката, — холодно констатувала я, сидячи на краю нашого величезного ліжка.
Дмитро завмер із сорочкою в руках. Він повільно повернувся до мене.
— Марин, послухай… Нам не треба доводити це до війни. Ми можемо вирішити все між собою. Цивілізовано. Поділимо все по-чесному, без бруду і скандалів.
“Цивілізовано”. “Поділимо по-чесному”. Мене ледь не знудило від його тону. Він говорив про поділ мого майна так, ніби ми просто ділили рахунок за піцу. Ніби він мав хоч якесь моральне чи юридичне право на те, що я будувала своїми руками.
Після того, як за Дмитром зачинилися двері — він пішов із двома набитими сумками, пообіцявши забрати решту на вихідних, — я одразу набрала Олену. Олена була моєю найближчою подругою ще з часів університету, а зараз — партнеркою у відомій юридичній фірмі у Львові, яка спеціалізувалася саме на сімейному праві.
Я розповіла їй усе, намагаючись тримати голос рівним, хоча руки безжально тремтіли. Олена довго слухала мовчки. Коли я закінчила, у слухавці пролунало важке, щире зітхання.
— Маринко, сонечко… Мені так шкода. Я ж бачила, як ти на нього дивилася на весіллі, як ти довіряла цій дрібній стерві… — вона зробила коротку паузу, миттєво перемикаючись у режим професіонала. — Так, щодо розлучення. Мені потрібно, щоб ти зібрала абсолютно всі документи. Свідоцтво про шлюб, виписки з банківських рахунків за останній рік, договори купівлі-продажу, дані по ФОПу. Я зберу для тебе найкращу доказову базу, яку тільки бачили київські суди. Ми виб’ємо з нього все.
— Оленко, мені плювати на гроші, — втомлено відповіла я, масажуючи скроні. — Я просто хочу, щоб це закінчилося якомога швидше. Я не хочу тягатися по судах роками.
— Навіть не думай про це, Марино! — жорстко відрізала подруга. — Ти горбатилася роками, щоб побудувати це життя. Ти не збираєшся віддавати половину свого майна людині, яка зробила дитину твоїй же сестрі. Ти взагалі уявляєш, у скільки зараз оцінюються твої активи?
Я не мала точної цифри в голові, але розуміла, що сума значна. Моя квартира в новобудові коштувала щонайменше чотириста тисяч доларів. На депозитах та в інвестиційних портфелях лежало ще близько ста тисяч. Плюс моя частка в невеликому IT-стартапі, яка також оцінювалася в кругленьку суму. А тепер ще й нова посада комерційного директора із зарплатою понад п’ятнадцять тисяч доларів щомісяця.
Я пообіцяла Олені скинути сканкопії документів наступного дня і поклала слухавку.
Зітхнувши, я пішла до свого кабінету, який облаштувала в меншій кімнаті. Я завжди була одержима контролем, тому всі важливі папери зберігала в ідеальному порядку. Червона папка — для податкової та ФОП, синя — для банків, зелена — для особистих документів.
Було моторошно дивитися на всі ці виписки, акти й договори. На папері чітко виднілося все, чого я досягла до своїх двадцяти дев’яти років. Я пишалася собою. Але зараз ця паперова імперія здавалася такою крихкою. Ніби один невірний рух у суді, один хитрий адвокат Дмитра — і все це розсиплеться на порох лише тому, що за українським законодавством усе нажите в шлюбі ділиться навпіл.
Я відкрила зелену папку. Свідоцтво про народження. Дипломи. Свідоцтво про шлюб, видане Центральним РАГСом Києва. І тут мій погляд зачепився за прикріплений до свідоцтва аркуш із нотаріальною печаткою.
Моє серце раптом пропустило удар.
Я кліпнула, наче намагаючись скинути марево. Спогад, який роками припадав пилом десь на задвірках пам’яті, раптом виринув із темряви. Шлюбний договір! Я ж сама наполягла на ньому чотири роки тому!
Я кинулася до шафи в спальні, де був вмонтований невеликий сейф. Руки так тряслися, що я двічі помилилася, вводячи комбінацію — дату народження моєї мами. Нарешті металеві дверцята клацнули. Там, під закордонним паспортом та свідоцтвом на право власності, лежав він. Прозорий файл із цупкими аркушами, прошитими червоною ниткою та скріпленими печаткою київського нотаріуса.
«Шлюбний договір. Укладений між…»
У кімнаті була друга година ночі. Я сіла просто на підлогу біля сейфа, увімкнула ліхтарик на телефоні і відчула те, чого не відчувала з моменту злощасної вечері — іскру надії. Невже я зможу захистити себе від їхньої жадібності? Я почала читати кожне слово, вчитуючись у юридичні формулювання так, ніби це було заклинання на виживання.