Богдана нервово, але з очевидним тріумфом розсміялася.
— Звісно! Це чудова ідея. Діма буде такий щасливий.
— Тоді в суботу о восьмій вечора.
Я поклала слухавку і повільно, щиро посміхнулася. Суботній вечір обіцяв бути дуже, дуже цікавим.
Я готувалася до цієї вечері так, ніби це був найважливіший пітчинг у моєму житті. Я обрала закриту, строгу чорну сукню. Ніяких декольте, ніяких яскравих кольорів — тільки холодна, абсолютна влада. Я годинами стояла перед дзеркалом, тренуючи на обличчі маску байдужості та легкої поблажливості.
Олена до останнього відмовляла мене.
— Маринко, це небезпечно. Якщо вони щось запідозрять, він може спробувати переписати свої борги або влаштувати істерику.
— Олено, вони нічого не запідозрять. Вони зараз надто зайняті тим, що ділять шкуру невбитого ведмедя і планують, куди витратять мої гроші.
Я приїхала до “Печерської Тераси” рівно о 20:00. Метрдотель, який пам’ятав мене ще з минулого разу, провів мене до того ж самого столика і тепло усміхнувся: “Сподіваюся, сьогоднішній вечір буде для вас приємнішим, пані Марино”. О, якби ж він тільки знав.
Дмитро і Богдана прийшли разом. Але цього разу атмосфера навколо них була кардинально іншою. Якщо минулого разу вони нагадували двох наляканих школярів, яких викликали до директора, то сьогодні вони йшли, як переможці по червоній доріжці. Вони трималися за руки, розслаблено всміхалися. Богдана одягла обтислу сукню, яка максимально підкреслювала її живіт, що вже почав ледь помітно округлюватися.
— Маринко! — сестра налетіла на мене з такими обіймами, ніби ми не бачилися сто років і були найближчими подружками. — Ти маєш просто неймовірний вигляд! Сукня нова?
— Дякую. Ви теж непогано виглядаєте. Як протікає вагітність? — мій голос був рівним, як поверхня замерзлого озера.
— Ой, усе просто супер! Ми вже навіть імена обираємо. Діма хоче назвати хлопчика Михайлом, а я більше схиляюся до Матвія, — Богдана мило защебетала.
Дмитро тим часом галантно відсунув для неї стілець. Цікаво, за чотири роки шлюбу я жодного разу не бачила від нього такого жесту в мій бік.
— Марино, я дуже вдячний тобі за те, що ти погодилася зустрітися ось так… спокійно, — сказав Дмитро, вмощуючись навпроти мене.
— А ти боявся, що я буду влаштовувати сцени, Дімо? Уяви собі, я вмію тримати себе в руках. Ми ж дорослі люди.
Ми замовили ту саму пляшку “К’янті”, що й минулого разу. Іронія ситуації була настільки густою, що її можна було різати ножем. Але вони нічого не помічали. Вони були абсолютно впевнені, що зараз отримають свій джекпот.
— Отже, — почав Дмитро після першого ковтка вина, зручно відкинувшись на спинку стільця. — Що стосується розлучення. Ми з Бодею порадилися і хочемо запропонувати тобі зробити все максимально по-людськи. Без адвокатів і бруду. Поділимо все чесно, 50 на 50, і розійдемося.
— “Поділимо чесно”, — повільно, змакуючи кожен звук, повторила я. — Звучить інтригуюче, Дімо. Розкажи мені детальніше, що саме у твоєму розумінні є “чесно”?
Дмитро і Богдана перезирнулися. Вони явно репетирували цю промову не один вечір.
— Ну дивись, — Дмитро перейшов на діловий тон. — Ми можемо продати квартиру і поділити гроші навпіл. Твої інвестиції і банківські рахунки теж ділимо. А враховуючи, що тебе нещодавно підвищили і ти тепер комерційний директор, було б дуже справедливо, якби ти виплачувала мені певну суму як фінансову підтримку… ну, знаєш, аліменти на утримання колишнього чоловіка. Хоча б перші роки, поки ми з Бодею не станемо на ноги і поки дитина не піде в садок.
Аліменти. Він на повному серйозі вважав, що я буду щомісяця фінансувати його життя з моєю сестрою і їхньою дитиною.
Я повільно потягнулася до своєї чорної шкіряної сумки і почала в ній порпатися. Вони обоє завмерли в очікуванні. Напевно, думали, що я зараз дістану роздруковану угоду про розподіл майна, підпишу її просто на столі, ще й сльозу пущу від розчулення.
Натомість я дістала цупкий прозорий файл із червоною ниткою нотаріуса і поклала його на ідеально білу скатертину. Папір видав сухий, різкий звук.
— Перш ніж ми почнемо обговорювати, як ми витрачатимемо мої гроші, — крижаним тоном сказала я, — мені потрібно дещо прояснити. Дещо, про що ти, Дімо, очевидно, забув.
Дмитро насупився, не розуміючи, на що дивиться.
— Це що таке?
— Це наш шлюбний договір, Дімо. Пам’ятаєш? Той самий, який ти підписував чотири роки тому і називав “примхами олігархів”?
Колір миттєво зник з його обличчя. Він став білим, як крейда.
Богдана розгублено переводила погляд з мене на чоловіка.
— Який договір? Ти… ви укладали шлюбний контракт?
— Укладали. І Діма підписав його, навіть не дочитавши до кінця. — Я витягла документ із файлу і розгорнула його так, щоб їм обом було добре видно текст. — “Режим повної роздільності майна”. Пам’ятаєте, що це означає за українським законодавством?
Руки Дмитра затремтіли, коли він потягнувся до паперів. Його очі гачкоподібно бігали по рядках, намагаючись осягнути юридичний текст, який він повністю проігнорував чотири роки тому.
— Спокійно, Маринко, — Богдана намагалася тримати фасон, хоча її голос вже зірвався на писк. — Я читала в інтернеті. Навіть із контрактом ви були в офіційному шлюбі! За законом усе майно, куплене в шлюбі, є спільною сумісною власністю!
— Тільки не тоді, коли пара свідомо змінює цей режим нотаріальним договором, моя люба сестричко, — я посміхнулася і вказала нарощеним нігтем на потрібний абзац. — Ось тут, читай. «Майно, набуте під час шлюбу, належить виключно тому з подружжя, на чиє ім’я воно придбане». Усе, що я купила, належить тільки мені. А все, що купив Діма — тільки йому.
— Але це незаконно! — раптом зірвався на крик Дмитро, привертаючи увагу сусідніх столиків. — Я жив у тій квартирі! Я оплачував частину комуналки! Я купував продукти!
— Ти давав десять тисяч гривень на місяць на їжу і бензин, Дімо. А я платила дві тисячі доларів за розстрочку від забудовника, купувала техніку і робила дизайнерський ремонт. Твої десять тисяч на сосиски не дають тобі права претендувати на квартиру за чотириста тисяч доларів.
Богдана почала панічно гортати сторінки, ніби шукала там заклинання, яке врятує їхній “геніальний” план.
— Але аліменти! Ти ж заробляєш у п’ять разів більше за нього! Він має право вимагати утримання!
Я розсміялася. Вперше за цей вечір — щиро і голосно.
— Сторінка п’ята, пункт третій. «Сторони добровільно відмовляються від права вимагати аліменти або будь-яке інше фінансове утримання одне від одного в разі розірвання шлюбу». Діма відмовився від своїх міфічних аліментів у день нашого весілля.
— Я не знав, що я підписую! — закричав Дмитро. Офіціант, який саме ніс нам закуски, різко загальмував за два метри від столика. — Ти мене підставила! Ти мене обманула!
— Я тебе обманула?! — мій голос став металевим. — Ти сидів у кабінеті нотаріуса. Вона тобі вголос зачитувала кожен пункт. Ти сказав, що все розумієш. Твій підпис стоїть на кожній сторінці. Який обман, Дімо?
Обличчя Богдани перетворилося на маску чистого, непідробного жаху. До неї нарешті почала доходити реальність. Маленька, жалюгідна реальність.
— Тобто… він не отримає нічого? — прошепотіла вона.
— Абсолютно нічого. Зеро. Нуль. — Я акуратно зібрала папери і сховала їх назад у сумку. — Діма виходить із цього шлюбу рівно з тим, з чим у нього увійшов: зі своїм одягом, старим ноутбуком і кредитом за “Туарег”, який він брав на своє ім’я. До речі, мої вітання, кредити теж не діляться навпіл!
Дмитро знесилено впав на спинку стільця і закрив обличчя руками.
— Марино… Заради Бога. Ти ж не можеш залишити нас просто на вулиці. У мене буде дитина. Мені треба її забезпечувати!
— От саме ТИ і будеш її забезпечувати, — жорстко відкарбувала я. — На свою зарплату менеджера. Яка, до речі, після виплати аліментів, стане дуже, дуже скромною.
— Аліментів? — Богдана вирячилася на мене.
— Ну звісно. За українським законодавством батько зобов’язаний платити аліменти. На одну дитину — це двадцять п’ять відсотків від доходу. Якщо Діма заробляє п’ятдесят тисяч гривень, мінус податки… вийде десь дванадцять тисяч аліментів щомісяця. Аж до повноліття дитини. Плюс памперси, суміші, коляски, лікарі. Вагітність — це дорого, сестричко. Ви хоч калькулятор відкривали?
Вони сиділи бліді, розчавлені, і просто мовчали.