— Дімо, а скільки тобі лишатиметься на життя після кредиту за машину та аліментів? Тисяч п’ятнадцять? — я вдавано похитала головою. — А ти, Бодю, скільки там на фрилансі зараз заробляєш? Тисяч п’ятнадцять-двадцять, коли є замовлення? І де ви збираєтесь жити на ці копійки втрьох? У твоїй “одиничці” в Житомирі? Буде трохи тісно з коляскою.
Навколо нас люди продовжували вечеряти, пити вино, сміятися, абсолютно не помічаючи, як за нашим столиком щойно зруйнувалися два життя.
— Марино… — голос Дмитра тремтів. — Ти ж не зробиш цього. Я знаю, ми зробили тобі боляче, але ж ти не така жорстока…
— Жорстока? — я примружила очі. — Ви планували цю зраду місяцями. Ви публічно принизили мене в цьому ж ресторані. І це я жорстока? Ти не зробив мені боляче, Дімо. Ти намагався мене обікрасти. Ви обоє думали, що я тупа істеричка, яка на емоціях віддасть вам половину свого капіталу в шістсот тисяч доларів, бо ви “закохалися”!
— Шістсот тисяч? — одними губами прошепотіла Богдана.
— Сюрприз! Я багатша, ніж ти могла собі уявити у своїх найсміливіших фантазіях. А тепер, з моєю новою посадою, я зароблятиму стільки, що зможу щомісяця купувати таку машину, за яку Діма ще три роки виплачуватиме кредит.
Дмитро ледь не плакав.
— Який же я дебіл… Який кінчений ідіот…
— Нарешті, перша розумна думка за весь вечір, — кивнула я.
Богдана вирішила зіграти свою останню, найжалюгіднішу карту.
— Маринко… Ну ти ж моя рідна сестра. Ми ж сім’я! Ти не можеш нас отак просто кинути. А як же твоя племінниця чи племінник? Тобі що, взагалі їх не шкода?
— Богдано, ти залізла в ліжко до мого чоловіка, думаючи, що разом із ним залізеш і в мій гаманець. Твій бізнес-план провалився. Тепер вчися жити з наслідками своїх рішень.
— Але ж ми рідня…
— Рідня не зраджує. Рідня не влаштовує публічних принижень. Рідня не спить із чоловіком своєї сестри через заздрість.
Я підвелася з-за столу. Дістала з гаманця дві купюри по тисячі гривень і кинула їх на стіл.
— Ваш адвокат може зв’язатися з моїм юристом у Львові. Її звати Олена. Вона має всі документи.
— Марино, почекай! — Дмитро підскочив, намагаючись схопити мене за руку.
— Ні, Дімо. Це ти почекаєш. Ти чекав чотири місяці, щоб розповісти мені правду. Чекав до дня мого тріумфу на роботі, щоб зробити якомога болючіше. Тепер чекатимеш ти.
— Чого чекати? — схлипнула Богдана. По її щоках текли чорні струмочки туші.
— Чекати і дивитися, як це — бути бідними. Як це — рахувати копійки в супермаркеті. Як це — не могти дозволити собі вечерю в ресторані. — Я зупинилася в дверях і подивилася на них востаннє. — Може, тепер ви нарешті зрозумієте, чому я так багато працюю. І чому я так запекло захищаю своє.
Я вийшла з “Печерської Тераси” під звуки істеричного плачу Богдани і тихої лайки Дмитра. Сівши у своє авто на парковці, я зачинила дверцята і просто видихнула. Це була чиста, стовідсоткова сатисфакція. Вони хотіли знищити мене, а натомість стерли в порошок самих себе.
Мій телефон завібрував. Дзвонила Олена.
— Ну що, як пройшла вистава в театрі юного глядача?
— Краще, ніж на Бродвеї. Ти б бачила їхні обличчя, коли вони зрозуміли, що їм доведеться жити на одну зарплату і в кредит.
— Марино, ти дияволиця. Я пишаюся тобою!
— Оленко, ми можемо завтра ж подати позов до суду?
— Я реєструю документи в понеділок зранку. Два місяці — і ти вільна пташка. А вони так і залишаться бідними.
Я завела двигун і поїхала додому, посміхаючись. Вперше за багато років я посміхалася так широко.
Минуло півроку. Життя ввійшло в нову, спокійну колію, про яку я раніше не могла навіть мріяти. Розлучення оформили рівно за шістдесят днів. Дмитро навіть не намагався оскаржувати рішення в суді — будь-який адекватний юрист, до якого він звертався, одразу пояснював, що з таким шлюбним контрактом у нього немає жодного шансу. Олена виконала свою роботу бездоганно, і одного сонячного липневого ранку я офіційно стала вільною жінкою.
Через соціальні мережі спільних знайомих та неминучі коментарі мами я здалеку спостерігала за тією реальністю, в якій опинилися Дмитро та Богдана. Це нагадувало перегляд відео з автомобільною аварією: ти знаєш, що треба відвернутися, але не можеш відвести погляд.
Дмитро продовжував працювати в автосалоні, але його справи йшли кепсько. Продажі елітних авто впали, а разом із ними здулися і його комісійні. За словами мами, тепер він ледь витягував тридцять п’ять тисяч гривень на місяць.
— Маринко, Дімі зараз дуже важко, — бідкалася мама під час однієї з наших телефонних розмов. — З нього ж тепер вираховують аліменти, йому на життя залишаються сущі копійки.
— Який жаль, — відповіла я без краплі щирого співчуття. — Але діти — це дороге задоволення. Йому варто було подумати про це до того, як стрибати в ліжко до моєї сестри.
Маленька Софійка народилася у вересні. Дівчинка, яка, судячи з фотографій у родинному чаті, мала Дмитрові очі та Богданину впертість. Аліменти — чверть його офіційної зарплати — автоматично списувалися з картки Дмитра щомісяця.
Богдана повернулася до Житомира. Та однокімнатна квартира, яку вона колись винаймала, виявилася задорогою для їхнього нового бюджету. Тому вони переїхали до наших батьків-пенсіонерів. Уявляєте картину? Мої старенькі батьки, які живуть на скромну пенсію, тепер мали терпіти у своїй “троянці” двох дорослих людей і немовля.
— Богданка намагається брати якісь замовлення на дизайн, але з малою дитиною на руках це майже неможливо, — продовжувала мама. — А Діма… Він такий виснажений. Уявляєш, він щодня їздить із Житомира до Києва на роботу і назад.
Ще б пак. Сто тридцять кілометрів в один бік. Щодня. На своєму кредитному джипі, який жере бензин літрами. Він витрачав на дорогу стільки, що працював практично в нуль, але перевестися до житомирського філіалу не міг — там просто не було вакансій.
— Він просив поговорити з тобою, — невпевнено додала мама. — Може, ти б хоч якось пішла назустріч?
— Мамо, нам нікуди йти. Розлучення позаду. У нього нова сім’я. Нехай кожен живе своїм життям.
І це була правда. Я жила своїм життям, і воно було фантастичним.