Данило завмер. Він повільно опустив уніформу на пуфик.
— Тихіше, хлопче. Це просто тканина. Звичайна куртка, — спробував заспокоїти він.
Але Дарка трусило так сильно, що він відмовлявся навіть наближатися до коридору, поки Данило повністю не сховав куртку назад у шафу і не зачинив дверцята.
Ця реакція не давала слідчому спокою. Того ж дня ввечері він вирішив провести невеликий, але ризикований тест. Він дістав із рюкзака невелику поліцейську рацію. Вона навіть не була увімкнена, просто шматок чорного пластику з антеною.
Реакція Дарка була миттєвою і лякаючою. Пес виструнчився. Його ніс почав швидко-швидко втягувати повітря, а кігті заскреготали по підлозі, коли він зробив кілька різких кроків назад. А потім він загарчав.
Це не було гарчання на саму рацію. Це була ненависть і біль, спрямовані на спогади, які цей предмет розбудив.
Данило миттєво поклав пристрій на стіл і підняв руки.
— Зрозумів. Все-все. Жодних рацій. Я тебе почув.
Пізніше того ж вечора повз будинок із гуркотом проїхала велика жовта вантажівка кур’єрської служби. Звук потужного дизельного двигуна та брязкіт металу в кузові змусили Дарка в паніці зірватися з місця. Він забився під стіл у найдальшій кімнаті, втиснувшись спиною в стіну. Він не просто злякався гучного звуку. Він шукав укриття від небезпеки, яку колись не зміг контролювати.
Данило мовчки опустився на коліна біля столу. Він не намагався витягнути собаку. Він просто сидів поруч.
— Хто це зробив із тобою, друже? — прошепотів він, дивлячись у зламані, змучені очі вівчара. — Що вони з тобою зробили?
Відповіді не було. Але інтуїція слідчого, загострена роками роботи з найскладнішими злочинами, волала: поведінка Дарка — це не просто результат жорстокого поводження. Це пам’ять про конкретну, страшну подію. Жоден елітний службовий собака не реагує на поліцейську форму та рації панікою, якщо саме ці речі не пов’язані з його найбільшою трагедією.
Він мав дізнатися правду.
Наступного ранку Данило приїхав до Головного управління Національної поліції в Києві. Дарка він залишив спати на затишному дивані вдома. Минувши турнікети і довгі коридори, освітлені холодним неоном, Коваль спустився в цокольний поверх, де розташовувався центральний архів.
Молодий лейтенант-архіваріус укутався в светр — тут завжди було вогко. Він довго клацав по клавіатурі комп’ютера, шукаючи потрібний ідентифікаційний номер собаки.
— Даниле Андрійовичу, тут якась плутанина, — насупився хлопець. — У системі взагалі немає розширеної картки на собаку з цим номером. Тільки базова позначка, що він був на балансі. Усі звіти про операції, всі медичні висновки… вони закриті.
— Закриті? — примружився Данило. — Це списаний службовий пес, а не агент під прикриттям. Що значить “закриті”?
— Гриф обмеженого доступу, — лейтенант знизив голос, озираючись на двері. — Хтось із високих кабінетів особисто підписав наказ про засекречення його справи.
Данило відчув, як усередині закипає холодна лють.
— Хто саме підписав?
— Я… я не маю доступу до цієї інформації. Це рівень начальника управління або вище. Вибачте.
Слідчий вийшов з архіву з важким серцем. Питань стало ще більше. Він вийшов на вітряну парковку управління. Мрячив дрібний, неприємний дощ. Данило вже дістав ключі від свого джипа, коли помітив у тіні дерев чоловіка. Це був Віктор Бойко — колишній оперативник-кінолог. Його обличчя перетинали глибокі зморшки, а в руках диміла дешева цигарка.
— Копаєш під справу Дарка, Ковалю? — хрипко запитав Бойко замість привітання.
Данило напружився. Його рука рефлекторно лягла ближче до кобури.
— Звідки ти знаєш?
Бойко гірко, безрадісно усміхнувся.
— Бо я знав, що рано чи пізно знайдеться хтось, хто не повірить у ту брехню. І тому, що начальство дуже, дуже не любить, коли хтось починає ставити запитання про цього пса.
Данило зробив крок ближче.
— Що з ним сталося, Вікторе?
Бойко нервово затягнувся, озираючись по сторонах. У його очах Данило побачив те саме почуття, що й у Дарка — провину і страх.
— Тут не можна говорити. У стін є вуха. Але ти маєш знати правду. Зустрінемося сьогодні о дев’ятій вечора. Стара закинута автобаза на Дарниці, біля колій.
Серце Данила забилося швидше.
— Чому ти вирішив мені допомогти? Ти ж мовчав увесь цей час.
Бойко викинув недопалок у калюжу і подивився Данилу прямо в очі. Його голос був важким, наче свинець.
— Тому що Дарк не провалив ту місію. Він був єдиним, хто зробив усе правильно.
Колишній кінолог розвернувся і швидко пішов геть, розчиняючись у сірому київському тумані. Данило залишився стояти під дощем. Усе ставало на свої місця, але від цього ставало тільки гірше.