Густий осінній дощ періщив по лобовому склу джипа, розмиваючи світло поодиноких ліхтарів у брудні жовті плями. Закинута автобаза на Дарниці, затиснута між старими залізничними коліями та складськими приміщеннями, виглядала моторошно. Це було ідеальне місце для таємної зустрічі: жодних випадкових перехожих, жодних камер спостереження, лише іржаві остови старих вантажівок і запах мокрого металу та гнилого листя.
Данило заглушив двигун. Темрява миттєво обгорнула машину. На задньому сидінні неспокійно сопів Дарк. Пес був напружений до межі. Він невідривно дивився у вікно, його вуха сканували простір, як радари, а з горла виривалося тихе, тривожне скиглення. Він не просто нервував — він попереджав.
— Усе гаразд, друже. Я швидко, — Данило накинув каптур шкіряної куртки, дістав із бардачка важкий тактичний ліхтарик і відчинив двері. Дверцята він залишив прочиненими на випадок, якщо доведеться швидко повертатися.
Черевики слідчого глухо чавкали по багнюці. Він пройшов кілька метрів углиб бази, освітлюючи променем ліхтаря розмальовані графіті цегляні стіни.
— Вікторе! — гукнув Данило. Його голос луною відбився від порожніх ангарів.
Відповіддю була лише тиша і шум дощу. Данило інстинктивно поклав руку на кобуру під курткою. Віктор запізнювався вже на п’ятнадцять хвилин. Для колишнього оперативника це було неприпустимо.
Раптом із машини пролунав оглушливий гавкіт. Це не був скутий страхом плач, який Данило чув удома. Це був могутній, лютий, первісний рик бойового вівчара, який побачив смертельну загрозу. Дарк кидався на привідчинені дверцята, намагаючись вирватися назовні.
Данило різко обернувся.
І саме в цей момент із-за купи старих покришок виринула темна фігура. Слідчий зреагував на частку секунди пізніше, ніж вимагали інстинкти. Важкий металевий прут зі свистом розрізав повітря і з силою опустився йому на плече, дивом оминувши голову.
Данило скрикнув від пекучого болю, ліхтарик випав із рук і покотився в калюжу, освітлюючи ноги нападника. Слідчий втратив рівновагу і важко впав на мокрий асфальт.
— Ти мав просто залишити цього пса в спокої, Ковалю! — прохрипів знайомий голос.
Це був Віктор. Колишній кінолог стояв над ним, важко дихаючи. Його обличчя було спотворене страхом і відчаєм. Він знову замахнувся арматурою.
— Дарк бачив те, чого не повинен був бачити. І ти теж докопався до того, що зламає нам усім життя! — крикнув він.
Данило приготувався до удару, намагаючись вільною рукою дістати зброю. Але удар так і не відбувся.
Немов чорна блискавка, з салону джипа вилетів Дарк. Він вибив нещільно зачинені дверцята і подолав відстань у три стрибки. Вівчар не злякався ні замаху зброї, ні криків. Він на повній швидкості, всіма своїми сорока кілограмами литих м’язів, врізався у груди Віктора.
Чоловік відлетів назад, збитий з ніг нищівною силою. Арматура з брязкотом упала на асфальт. Дарк притиснув нападника до землі. Він не шматував його плоть, не кусав сліпо від люті. Це була бездоганна, професійна робота поліцейського К-9: він зафіксував ціль, вишкіривши ікла в міліметрі від горла Бойка. Його утробне гарчання паралізувало волю нападника.
Данило, стискаючи поранене плече, насилу підвівся на ноги. Дарк на секунду скосив на нього бурштинові очі. У цьому погляді було все: «Стій позаду. Я тебе захищу».
— Забери його! Забери цього психа! — верещав Віктор, не сміючи навіть поворухнутися під вагою собаки. — Його треба було приспати ще два роки тому!
— Ні, — важко дихаючи, відповів Данило. Він дістав наручники. — Його треба було нагородити. Дарк, фу! Тримати.
Собака не відступив ні на крок, але завмер, як кам’яна статуя, дозволяючи слідчому закласти руки Віктора за спину і замкнути сталеві браслети. Тільки тоді Дарк відійшов на крок, ставши поруч із Данилом, торкаючись його ноги своїм боком.
Завивання сирен розірвало нічну тишу ще за кілька хвилин — Данило, як досвідчений коп, відправив геолокацію своєму напарнику з карного розшуку ще до того, як вийшов з машини.
Коли територію освітило червоно-синє мигання “мигалок”, патрульні швидко оточили периметр. Віктор Бойко сидів на мокрому бордюрі, з його розбитої губи стікала кров, змішуючись із дощем. Він дивився на Дарка з лютою ненавистю, але Данило став між ними.
— А тепер ти розкажеш усе під протокол, Вікторе, — жорстко сказав слідчий, дивлячись на колишнього колегу. — Що насправді сталося під час тієї операції? За що ви зламали собаку?
Бойко сплюнув на землю і гірко засміявся, розуміючи, що йому кінець.
— Це мав бути чистий рейд на наркокартель. Звичайна облава, — неохоче почав він. — Дарк і лейтенант Марченко йшли в авангарді групи штурму. Але цей кар’єрист Марченко облажався. Він порушив протокол, побіг уперед, щоб вислужитися перед начальством, і потрапив у засідку. Його загнали в кут двоє озброєних підозрюваних.
Данило повільно кивнув, картинка почала складатися.
— І Дарк його захистив.
— Він не просто захистив, — голос Віктора надломився від злості та сорому. — Цей пес кинувся під кулі. Він повалив одного з озброєних і тримав його, поки не прибула підмога. Він врятував життя цьому ідіоту. Але Марченко… Марченко запанікував. Він почав хаотично стріляти, ледь не зачепив своїх. А коли все закінчилося, він зрозумів, що його кар’єрі кінець. За такий провал його б з ганьбою вигнали з органів.
— Марченко збрехав, — прошепотів Данило. Світ ніби похитнувся під його ногами.
— Він був улюбленцем генерала, — виплюнув Бойко. — Вони не могли дозволити, щоб “золотий хлопчик” управління виглядав боягузом. Тому вони знайшли цап-відбувайла. Вони склали рапорт, що собака вийшов з-під контролю, напав на кінолога і зірвав операцію. Вони звинуватили пса.
Дарк, почувши знайомий тон звинувачень, притис вуха і ближче присунувся до ноги Данила. Спогади про ту несправедливість досі пекли його зсередини.
— Ви зруйнували йому психіку. Ви ледь не вбили його через чиїсь погони! — Данило стиснув кулаки так, що побіліли кісточки.
— А що я мав робити?! — закричав Віктор. — Було відео з нагрудної камери, яке все фіксувало. Як Марченко плакав у кутку, поки собака бився. Мені наказали знищити запис. Я скопіював його на флешку, щоб мати хоч якусь страховку, але потім мене змусили звільнитися. І я не збирався сісти за ґрати через твою цікавість, Ковалю!