Один із патрульних офіцерів, який слухав цю розмову, з огидою смикнув Бойка за комір куртки.
— Пішов у машину. Тобі світить не лише перешкоджання слідству, а й замах на офіцера поліції.
Коли заарештованого повели геть, Данило важко опустився на одне коліно прямо в калюжу. Він не звертав уваги на біль у плечі. Він потягнувся рукою до брудної, мокрої морди Дарка і ніжно погладив його по голові.
— Ти врятував свого кінолога, — голос Данила тремтів від емоцій. — Ти був справжнім героєм. А вони тебе за це розіп’яли.
Дарк опустив голову, його очі були наповнені багаторічним болем зради.
Але Данило обхопив його морду двома руками і подивився прямо у вічі.
— Більше ніколи. Чуєш мене? Я знаю правду. І я обіцяю, що змушу їх за все заплатити.
Уперше за весь цей час Дарк не відвів погляду. У його бурштинових очах розчинявся страх, поступаючись місцем чомусь новому, неймовірно сильному. Абсолютній довірі.
Наступного ранку Данило переступив поріг Головного управління Національної поліції не сам. Поруч із ним, крок у крок, ішов Дарк. Слідчий навмисно не вдягав на нього суворий намордник, лише міцний шкіряний повідець.
Щойно вони опинилися в довгому, залитому флуоресцентним світлом коридорі, робочий гул миттєво стих. Шепіт прокотився кабінетами, немов хвиля від кинутого у воду каменя. Оперативники зупинялися з паперовими стаканчиками кави в руках, слідчі визирали з-за дверей, дехто інстинктивно втискався у стіни, даючи їм дорогу.
— Це ж той самий пес-псих з ізолятора? — прошипів хтось із патрульних.
— Я чув, його мали списати. Чому Коваль привів цього монстра сюди?
— Він же неконтрольований…
Але Дарк не виправдовував їхніх страхів. Він не гарчав і не кидався на людей. Його хвіст був опущений, але вже не підібганий від жаху. Вівчар ішов із гідністю справжнього ветерана, відчуваючи через натяг повідця впевненість свого нового напарника. Данило був поруч, і цього було достатньо.
Слідчий піднявся на третій поверх і без стуку відчинив важкі дубові двері кабінету начальника управління. Полковник Мельник, чоловік із військовою виправкою та глибокими зморшками на лобі, підвів погляд від стосу рапортів. Його очі розширилися від подиву і гніву.
— Ковалю, ти збожеволів? — різко кинув Мельник, підводячись з-за столу. — Тваринам заборонено перебувати в адміністративній зоні управління. Негайно виведи його!
— З усією повагою, пане полковнику, — спокійно, але твердо відповів Данило, зачиняючи за собою двері. — Нам потрібно поговорити про справу цього собаки.
Мельник важко зітхнув, знімаючи окуляри.
— Даниле, ця справа закрита два роки тому. Вівчара визнали нестабільним. Немає чого обговорювати. Виконуй наказ.
Замість того, щоб піти, Данило підійшов до масивного столу і поклав на нього невелику чорну флешку. Ту саму, яку він вилучив у Віктора Бойка після нічного затримання.
— Тоді ви захочете побачити це, — сказав слідчий.
— Що це? — насупився полковник.
— Відео з нагрудної камери лейтенанта Марченка. Оригінал, який наказали знищити. Воно доводить, що Дарк не зривав операцію і не нападав на свого кінолога.
Мельник завмер. Його рука, що тягнулася до кави, зупинилася в повітрі.
— Ти розумієш, які звинувачення ти зараз висуваєш? — голос полковника став крижаним. — Марченко — герой управління. Його фото висить на дошці пошани.
— Його фото висить там завдяки собаці, якого він боягузливо зрадив, — відрізав Данило, і в його голосі задзвеніла сталь. — Марченко запанікував під час затримання учасників наркосиндикату. Він сховався, залишивши пса під кулями. Дарк самостійно знешкодив озброєного підозрюваного. Він ризикував життям. А Марченко, щоб приховати свій непрофесіоналізм, написав брехливий рапорт. І хтось із керівництва йому в цьому допоміг.
Дарк, відчувши емоційну напругу в кімнаті, тихо підійшов ближче до Данила і сів біля його ноги, дивлячись прямо на полковника своїми розумними, глибокими очима. Мельник довго дивився на флешку, потім на собаку, і його суворе обличчя почало змінюватися. У ньому змішалися недовіра, роздратування і дуже глибоко заховане почуття провини.
— Якщо те, що ти кажеш, — правда, — повільно промовив Мельник, — полетять голови. Кар’єри будуть знищені. Відділу внутрішньої безпеки доведеться перевернути тут усе догори дном.
— Я знаю, — кивнув Данило. Він поклав руку на масивну голову Дарка. — Але я також знаю, що стається, коли система ігнорує несправедливість. Цього пса покарали за те, що він був героєм.
У кабінеті запала важка, гнітюча тиша. Чути було лише цокання настінного годинника. Нарешті полковник Мельник видихнув, взяв флешку і вставив її у свій ноутбук.
— Залиште це мені, Ковалю. Я запускаю офіційне розслідування. Але будь готовий, — він підвів на слідчого важкий погляд. — Люди, які покривали Марченка, просто так не здадуться.
Данило криво усміхнувся.
— Я теж.
Процес зрушив з мертвої точки. Запрацювала служба внутрішньої безпеки, почалися допити, піднялися старі архіви. Данило відчував, що перемога близько, але він недооцінив масштабів відчаю тих, хто міг втратити все.
Того ж вечора Данило повертався додому по старій Обухівській трасі. Дорога петляла крізь густий осінній ліс. Сонце вже сіло, і на асфальт лягли густі фіолетові сутінки. Дарк спокійно дрімав на задньому сидінні, поклавши морду на лапи.
Раптом вуха собаки різко сіпнулися. Він миттєво підняв голову, його ніс почав нервово втягувати повітря. З грудей вирвалося низьке, вібруюче гарчання.
— Що таке, друже? — запитав Данило, кидаючи погляд у дзеркало заднього виду.
Те, що він побачив, змусило його серце пропустити удар. З темряви, не вмикаючи фар, на них насувався важкий чорний позашляховик без номерних знаків. Він набирав швидкість із загрозливою інтенсивністю.
— Тримайся! — крикнув Данило.
У ту ж секунду позашляховик із неймовірною силою врізався в задній бампер джипа. Метал болісно заскреготав. Голову слідчого різко відкинуло назад, руки мертвеною хваткою вчепилися в кермо. Дарк голосно загавкав, намагаючись втримати рівновагу.
Нападники не збиралися просто лякати. Позашляховик ударив знову, цього разу в ліве крило, намагаючись зіштовхнути поліцейське авто з дороги. Шини завищали по мокрому асфальту. Данило викрутив кермо, намагаючись утримати машину на трасі, але швидкість була завеликою. Джип занесло. Він злетів на узбіччя, проорав мокру землю і з оглушливим гуркотом врізався капотом у товстий стовбур сосни.
Пролунав вибух подушки безпеки. Білий пил заповнив салон. У вухах Данила стояв безперервний дзвін. Перед очима пливли темні кола. Він відчував солоний присмак крові на губах.