І саме тієї миті Скіф зробив те, що вразило Береста до глибини душі. Замість того, щоб рятуватися втечею, пес вилетів просто в перехрестя сліпучих фар. Темний, стрімкий силует блискавкою промчав перед самим капотом вантажівки, змусивши водія інстинктивно вдарити по гальмах. Багатотонна махіна пішла в некерований занос на слизькому снігу і з глухим гуркотом врізалася боком у штабель колод, заглухнувши.
Це був класичний, ідеально виконаний тактичний маневр: привернути увагу на себе, створити максимальний хаос, розчинитись у темряві. Скіфа явно готували до таких операцій.
Максим миттєво скористався вікном можливостей, яке подарував йому пес. Він скочив на ноги і кинувся в гущавину, пересуваючись короткими перебіжками. Позаду, у сліпу темряву нічного лісу, пролунало кілька хаотичних, панічних пострілів з рушниці. Кулі глухо впивалися в стовбури дерев далеко від них, не завдаючи жодної шкоди, лише свідчачи про страх стрільців.
Скіф уже був поруч. Він безшумно біг попереду, час від часу озираючись, щоб проконтролювати, чи встигає його людина за темпом. Вони бігли, петляючи між заметами, поки не перетнули крижаний потік і не сховалися за надійним скельним виступом. Берест важко дихав, притискаючи руку до забитого ребра. Пес стояв поруч, його груди теж швидко здіймалися, але в бурштинових очах горів абсолютно сфокусований, бойовий вогонь.
Максим міцно обійняв собаку за шию, відчуваючи, як тремтіння адреналіну в його власному тілі перетворюється на холодну, крижану рішучість. На світанку, коли небо над Карпатами почало сіріти, вони повернулися до хати. Берест надійно зачинив двері, набрав Богдана і передав короткий, зашифрований звіт про місцезнаходження бази.
Дивлячись на Скіфа, який тепер спокійно спав біля розпеченої печі, колишній військовий зрозумів найголовніше. Цей собака не просто вижив завдяки йому. Коли настав критичний момент і запанував хаос, Скіф свідомо обрав захищати. Для собаки ціною виживання колись став біль і зрада. Для Максима ж сьогоднішня ніч означала кінець його спокійного відлюдницького життя. Війна знову знайшла його в цих горах, але тепер він точно знав, на чиєму боці і з ким поруч стоятиме до кінця.
Передача доказів відбувалася поетапно і максимально обережно — саме так Максим звик робити на війні з найважливішою розвідувальною інформацією. Спочатку він зустрівся з Богданом Тарасюком у його тісному кабінеті, де постійно пахло дешевою кавою та вологою вовною поліцейських бушлатів. А вже за кілька годин туди ж прибула Олена Кравець — старша слідча з обласної екологічної прокуратури, яка приїхала на непримітному службовому авто без жодних розпізнавальних знаків.
Вона трималася з тією спокійною, холодною впевненістю людини, яка звикла, що їй брешуть, і вміла доводити протилежне. Це була жінка років сорока п’яти, висока, худорлява, з різкими рисами обличчя і темним волоссям, зібраним у тугий вузол. Її погляд був гострим, як скальпель, а запитання — настільки точними, що не залишали жодного простору для маневру чи порожніх виправдань. Вона не виявила жодного здивування, коли Берест виклав на стіл зашифрований блокнот, чеки з заправок, координати бази та знімки нічного лісу.
Олена лише мовчки кивала, швидко аналізуючи матеріали і миттєво вбудовуючи ці фрагменти в картину, яку вона почала малювати ще задовго до дзвінка зі Смерекового. Записи в чорній бухгалтерії повністю збігалися з її відкритою справою дворічної давнини — масштабним розслідуванням, яке забуксувало через заляканих свідків та несподіване зникнення бригад. Вона підняла очі на Максима і вимовила фразу, на яку всі так чекали: “Обґрунтована підозра. Тепер у нас є все”. А потім додала вже тихіше: “Але діємо вкрай обережно”.
Обережність була життєво необхідною, адже Смерекове було невеликим селищем, де будь-яка новина розліталася швидше за гірський вітер. Щойно Богдан Тарасюк повісив на дверях магазину оголошення про загальні збори громади в сільському клубі, люди почали обирати сторони. Лісозаготівля — легальна чи ні — десятиліттями годувала тут сім’ї. Ліс був їхнім домом, але водночас і єдиним джерелом виживання. Ці дві правди не конфліктували б між собою, якби хтось не перетворив ліс на інструмент жадібності.
Того вечора старий сільський клуб із високою стелею заповнився вщерть ще задовго до початку зборів. Ніжки розкладних стільців голосно шкрябали по дерев’яній підлозі. Важкі зимові чоботи залишали після себе калюжі брудного снігу. У повітрі стояв густий запах розтопленої тирси з великої печі, вологого сукна та ледь прихованої тривоги.
Старші чоловіки в потертих штормівках мовчки стояли вздовж стін, схрестивши руки на грудях у захисній позі. Молодь гуртувалася ближче до виходу, нервово крутячи в руках телефони. Ветеринарка Марія Величко теж прийшла, тримаючи в руках стопку якихось брошур; її обличчя залишалося спокійним, але губи були щільно стиснуті. Олена Кравець скромно сіла скраю, в першому ряду, навіть не відкриваючи свого блокнота, перетворившись на уважного слухача.
Максим увійшов останнім, і Скіф ішов поруч із ним. Собака рухався з гідністю і дивовижною грацією; його кульгавість стала майже непомітною. Чорно-руда шерсть виблискувала у тьмяному світлі клубних ламп, а масивна статура викликала мимовільну повагу. Пес не смикав повідець і не тулився до ніг господаря — він просто йшов так, ніби це було його законне місце. Берест відчув, як по залу прокотилася хвиля реакцій: від цікавості й підозри до прихованого полегшення.
Богдан Тарасюк став за трибуну. Його плечі здавалися ще важчими під тягарем відповідальності за спокій у громаді. Він почав викладати факти, ретельно добираючи слова, щоб не спровокувати паніку. Він говорив про знайдені капкани, про приховані вирубки на заповідних територіях, про масштабні крадіжки, які можуть залишити їхніх дітей на голих скелях. Зал почав невдоволено гомоніти.