Новий спазм вдарив набагато сильніше за всі попередні. Він був таким гострим і раптовим, що миттєво вибив усе повітря з легень Марини. Вона інстинктивно скрутилася калачиком на широкому лікарняному ліжку, до побіління кісточок стискаючи металеві поручні.
— Дихайте, Марино, глибокий вдих і повільний видих. Ви впораєтеся, — професійно, але з ноткою тривоги промовляла медсестра, схилившись над нею і перевіряючи показники на моніторах.
Але Марина не могла дихати. Її тіло бив неконтрольований дріб. Холодний піт рясно виступив на чолі, а кожен м’яз був натягнутий так, ніби її розривали на частини. Вона чудово розуміла, що будь-яка вагітність несе в собі певні ризики, але навіть у найстрашніших снах не могла уявити, що зіткнеться з передчасними пологами так рано. І що вона буде проходити через це пекло в компанії чоловіка, який не був батьком її дитини, але який за ці кілька тижнів став для неї ближчим і надійнішим за того, з ким вона прожила роки.
Чергове скорочення прошило її тіло. Вона не витримала і захлинулася глухим, зболеним криком.
Саме тієї секунди в дверях палати з’явився Ілля. Його зазвичай непохитне обличчя спотворилося від неприхованого, тваринного страху, коли він побачив її скрученою від болю серед плутанини дротів і крапельниць.
— Що відбувається?! — різко, майже наказово запитав він, стрімко підходячи до ліжка.
— Почалася передчасна пологова діяльність, — швидко відповіла медсестра, не відриваючись від крапельниці. — Ми вводимо препарати, щоб зупинити перейми, але її тіло перебуває під колосальним рівнем стресу. Воно просто не витримує.
Марина міцно заплющила очі, з-під її вій покотилися гарячі, солоні сльози.
— Ілле… я більше не можу. Мені так страшно…
Він миттєво опинився поруч. Його великі, теплі долоні обережно, але дуже міцно обхопили її тремтячі руки. Він ніби намагався передати їй власну силу, заземлити її в цій реальності.
— Дивись на мене, Марино. Розплющ очі і дивись на мене, — його голос вібрував від напруги, але залишався глибоким і заспокійливим. — Ти не сама. Чуєш? Ти більше ніколи не будеш сама. Я прямо тут.
Її пальці вчепилися в його зап’ястя з мертвою хваткою. Місяцями вона емоційно та фізично всихала, перетворюючись на безвладну тінь під тиском Максимової байдужості. Але зараз, коли нестерпний біль розривав її тіло, а життя її ще ненародженого малюка висіло на волосині, Марина раптом зрозуміла дещо важливе. Вона більше не була жертвою. Вона билася.
До палати швидким кроком увійшов головний лікар. Його вираз обличчя був зосередженим і суворим.
— Марино, дитина в стані дистресу, — сказав він без зайвих прелюдій. — Ми робимо все можливе, але ви маєте бути готові до того, що нам доведеться провести екстрений розтин ще до ранку, якщо ситуація погіршиться. Мені потрібна ваша письмова згода на операцію.
Кров у жилах Марини захолола.
— Але… ще занадто рано. Він ще такий маленький… Він не виживе!
— У нас є найкраще неонатальне обладнання, — запевнив лікар. — Але нам потрібно діяти за протоколом. Час грає проти нас.
Дихання Марини збилося. Охоплена панікою і розпачем, вона подивилася на Іллю. Їй відчайдушно було потрібно за щось вхопитися, почути щось, що втримало б її від падіння в безодню божевілля.
— Марино, — тихо, але дуже твердо сказав Ілля, не відпускаючи її рук. — Довірся їм. І довірся собі. Ти вже пройшла через справжнє пекло і вижила. Ти неймовірно сильна. Ми впораємося.
Вона слабо, ледь помітно кивнула. Поки медсестри підключали додаткові монітори, а лікар вийшов у коридор, щоб віддати розпорядження хірургічній бригаді, у палаті на якусь дуже коротку, крихку мить запанувала тиша. Залишилося лише її переривчасте дихання та надійна присутність Іллі поруч.
— Мені так шкода, — раптом прошепотіла вона, дивлячись на нього повними сліз очима.
Ілля насупив брови.
— За що?
— За те, що я втягнула тебе в увесь цей хаос. За те, що змушую тебе зараз проходити через цей жах у лікарні. Тебе взагалі не повинно бути тут.
Він повільно похитав головою, і його погляд став настільки пронизливим, що діставав до самих глибин її душі.
— Марино, ніколи більше так не кажи. Я тут, тому що я сам цього хочу.
Нова сльоза скотилася по її щоці.
— Ти нічого мені не винен…
Він нахилився ближче, і його пальці неймовірно ніжно прибрали вологе пасмо волосся з її чола. Цей простий, щирий жест змусив її горло стиснутися ще сильніше.
— Я залишаюся поруч не тому, що маю якийсь обов’язок, — прошепотів Ілля так тихо, що це було призначено лише для неї. — Я залишаюся, тому що ти для мене важлива. Дуже важлива.
Вона тихо, болісно схлипнула. Вона вже й забула, коли востаннє чула такі слова у свій бік. Слова, сказані не для маніпуляції, а від чистого серця. Але перш ніж вона встигла бодай щось відповісти, її тіло знову звело судомою. Цього разу спазм був таким потужним, що в очах потемніло. Апаратура біля ліжка раптом запищала набагато швидше і тривожніше.
До палати влетіла медсестра.
— Частота серцевих скорочень плода падає! Готуйте операційну, швидко!
Ілля нахилився ще нижче, його голос став її єдиним маяком у цій темряві.
— Марино, залишайся зі мною! Дихай! Я тримаю тебе, чуєш? Я тебе не відпущу!
І поки світ навколо неї розмивався в калейдоскоп яскравих лікарняних ламп, нестерпного болю і метушні медиків, Марина міцно трималася за єдину істину, яка в неї залишилася. Вона більше не боролася за своє життя наодинці.
Тим часом на іншому кінці нічного Києва Максим Радченко переживав власну катастрофу. Він падав на саме дно і раніше, але ніщо не могло зрівнятися з тією абсолютною, нищівною порожнечею, яка накрила його пентхаус після зради Віки. Він годинами ходив з кутка в куток, прокручуючи в голові кожну свою помилку, кожну власну брехню і кожен тривожний сигнал, який він самовпевнено проігнорував.
Лють вирувала під його шкірою, але під нею ховалося дещо набагато примітивніше. Тваринний страх. Страх втратити все. Страх залишитися наодинці з власними руїнами. Страх перед кримінальними наслідками, яких, як він завжди вважав, був надто розумним, щоб зазнати.
Але залишалася одна річ. Одне єдине, на що він, на його переконання, все ще мав абсолютне право. Його дитина.
Марина могла піти від нього. Вона могла втекти до цього ідеального Мороза. Вона могла перевернути його життя догори дриґом, але дитина все одно залишалася його плоттю і кров’ю. Його спадкоємцем. Його останньою ниткою контролю.
Тому, коли йому нарешті зателефонувала колишня колега Марини з дизайнерського бюро, повідомивши, що почула від знайомих лікарів про госпіталізацію його дружини, Максим не думав ані секунди. Він вибіг з квартири, сів у свій Mercedes і погнав нічним містом так, ніби за ним гналися всі демони пекла. Він ігнорував червоні світлофори, підрізав інші машини на порожніх проспектах, стискаючи кермо до хрускоту в суглобах.
Коли він увірвався через скляні двері приватної клініки “Святої Покрови”, його дихання було уривчастим, а кашемірове пальто — розстебнутим і зім’ятим. Він виглядав зовсім не так, як той лощений, бездоганний фінансовий директор, який ще вчора ходив Печерськом так, ніби володів цим районом. Він обвів хол диким, налитим кров’ю поглядом.
— Я шукаю Марину Радченко! — гаркнув він першій же адміністраторці за стійкою рецепції. — Вона вагітна. Її привезли вночі по швидкій. Де вона?!
Дівчина здригнулася і випрямилася.
— Доброї ночі, пане. У нас закрита клініка. Пройти можуть лише ті, хто є у списку затверджених відвідувачів.
— Я її чоловік! — прогримів Максим, вдаряючи кулаком по мармуровій стійці. — Я маю право її бачити!
До стійки підійшла старша чергова медсестра. Вона швидко перевірила щось на планшеті, і її обличчя стало непроникним.
— Мені дуже шкода, пане Радченко, — її тон був ввічливим, але крижаним. — Вас немає у списку відвідувачів для цієї пацієнтки. Ми не можемо вас пропустити.
Максим здивовано закліпав очима, не вірячи своїм вухам.
— Що значить «немає у списку»?! Ви взагалі розумієте, з ким говорите? Вона моя законна дружина!
Перш ніж медсестра встигла викликати охорону, позаду нього пролунав глибокий, спокійний голос.
— Вона внесла до списку лише одну людину.
Максим різко розвернувся. За п’ять кроків від нього стояв Ілля Мороз. Він був абсолютно спокійним, зібраним. На ньому не було піджака, рукава сорочки були засукані до ліктів, але навіть у такому вигляді він випромінював таку владу, що, здавалося, весь хол лікарні раптом затамував подих.
— Де вона? — процідив Максим крізь зуби, роблячи крок назустріч.
— Це більше не твоя справа, — відповів Ілля. Його голос був тихим, але різав, як скальпель.
Кулаки Максима стиснулися так, що побіліли кісточки.
— Вона носить мою дитину! Я маю право бути там!
— Вона носить дитину, яку ти місяцями методично знищував своєю байдужістю, — жорстко відбив Ілля. — Дитину, яку вона ледь не втратила цієї ночі через екстремальний стрес, спричинений тобою.
Обличчя Максима зблідло. Його самовпевненість дала тріщину. Ілля зробив ще один крок уперед. Він не виглядав як людина, що збирається битися. Він виглядав як бетонна стіна, яку неможливо пробити.
— Ти не маєш права вриватися сюди зараз, — продовжив Ілля з безжальною холоднокровністю. — Тільки не після всього, що ти з нею зробив.
Лють Максима змішалася з відчаєм. Його голос зламався.
— Ілле… пусти мене. Мені просто треба її побачити. Я… я ж не знав, що вона в такому стані. Я не розумів, що вона пішла через…
Він замовк. Сказати правду вголос було занадто боляче. Тому що він сам змусив її піти.
Ілля навіть не пом’якшав. У його очах не було ані краплі жалю.
— Вона не хоче тебе бачити. І вона має повне право на спокій і безпеку. Від тебе.
— Ти не можеш забрати в мене мою дружину! — заревів Максим, втрачаючи останні залишки контролю.
Очі Іллі потемніли.
— Вона більше не твоя дружина.
Ця фраза зависла в ідеальній тиші лікарняного холу. І саме в цю мить Максим Радченко остаточно все зрозумів. Він не просто втратив шлюб. Він назавжди втратив право бути частиною її історії. Історії, яка відтепер писалася без нього.