Того ж вечора, коли Максим Радченко переступив поріг свого дворівневого пентхауса на Липках, він одразу відчув чужу присутність. Густий, нудотно-солодкий аромат парфумів Віки висів у повітрі, немов отруйний газ. Ще вчора цей запах викликав у нього приплив адреналіну та бажання, але зараз він викликав лише гострий напад нудоти.
У квартирі не горіло основне світло. Лише бра на стінах кидали довгі тіні на дорогі меблі. Максим пройшов до вітальні і побачив її.
Віка стояла біля кухонного острова-стійки, недбало спираючись на мармурову поверхню. В одній руці вона тримала келих його колекційного італійського вина, а іншою ліниво гортала стрічку в телефоні. Вона поводилася так розслаблено і самовпевнено, ніби була повноправною власницею цих квадратних метрів.
— Ти пізно, — промуркотіла вона, навіть не відірвавши погляду від екрана. — Важкий день в офісі, любий? Чи, точніше, день поза офісом?
Максим окинув її поглядом, від якого міг би тріснути лід. Його нерви були натягнуті до такої міри, що він ледь стримувався, щоб не зірватися на крик.
— Забирайся звідси. Негайно.
Віка нарешті підняла очі. Вона повільно відпила вина, і одна її брова саркастично поповзла вгору.
— Перепрошую? Що ти щойно сказав?
— Я сказав, збирай свої речі і забирайся! — гаркнув Максим, скидаючи піджак просто на підлогу. — У мене немає часу на твої ігри. Моє життя сиплеться на шматки! Мене тягають на допити. Рада директорів мене викинула, як собаку. Рахунки арештовані. А тепер ще й ти стоїш тут і п’єш моє вино!
Віка акуратно поставила келих на стіл. Її обличчя змінилося. З нього миттєво зникла та грайлива, наївна маска, яку вона завжди носила поруч із ним. Її очі стали холодними, розважливими і жорсткими. Це більше не була та Віка, яка захоплено сміялася з його жартів у дорогих ресторанах. Це була хижачка, яка відчула запах крові.
— О, солоденький, — її голос став низьким і колючим. — Ти справді думаєш, що мене хвилюють твої проблеми?
Вона повільно підійшла ближче, дивлячись на нього з відвертою зневагою.
— Я попереджала тебе, Максиме. Я казала, що за тобою хтось спостерігає. Я казала, що ти занадто розслабився. Але ти ж у нас геній, ти вважав себе недоторканним королем світу. Твоя самовпевненість тебе і втопила.
Максим стиснув кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні.
— Що ти знаєш? Говори!
Віка криво посміхнулася.
— Набагато більше, ніж ти можеш собі уявити.
Вона взяла свій телефон, зробила кілька свайпів по екрану і розвернула його до Максима. Його грудна клітка болісно стиснулася, коли він побачив фотографію.
На знімку була Марина. Вона виходила з дверей приватної клініки “Святої Покрови”. А поруч із нею, дбайливо притримуючи її за лікоть, ішов Ілля Мороз. Вони виглядали не просто як знайомі. Вони виглядали як сім’я, яка щойно пережила кризу і вийшла з неї разом.
— Що це за чортівня?! — заревів Максим, вихоплюючи телефон з її рук.
Віка лише знизала плечима, поправляючи свій ідеальний манікюр.
— Докази. Вона не одна, Максе. Вона вже давно не одна. І судячи з усього, її новий захисник набагато розумніший і могутніший за тебе.
Холодна, сліпа лють спалахнула в його мозку. У його хворому его просто не вкладалося, що “його” жінка могла бути з кимось іншим.
— Ти хочеш сказати, що Марина і цей вискочка Ілля… Вони спали за моєю спиною?! Вона зрадила мене?!
Віка голосно, щиро розреготалася. Цей сміх луною відбився від стін пентхауса.
— Ой, благаю, Максиме! Тільки не корч із себе ображеного чоловіка. Це просто смішно. Тобі було абсолютно начхати, з ким вона і що з нею, коли вона ночами плакала в цій самій квартирі, поки ти розважався зі мною. Ти сам штовхнув її в його руки.
Кожне її слово різало його по живому, розбиваючи залишки його самоповаги.
— Послухай сюди, — тон Віки знову став серйозним і діловим. Вона підняла з крісла свою дорогу дизайнерську сумку. — Я буду з тобою абсолютно відвертою. Я не планувала брати участь у твоєму епічному падінні. Я думала, що наш роман — це просто весела гра, дорогі подарунки і трохи інсайдерської інформації для моєї кар’єри. Але коли детективи з БЕБ почали нишпорити навколо компанії, я зрозуміла, що знаходитися поруч із тобою — це токсично. І кримінально небезпечно.
Вона закинула сумку на плече і спокійно подивилася йому в очі.
— Тому я вирішила зійти з цього потопаючого корабля. І виторгувала собі гарантії безпеки. Свою власну угоду зі слідством.
— Яку ще угоду? — прохрипів Максим. Його голос раптом сів, перетворившись на жалюгідний шепіт.
Віка зупинилася за крок від дверей ліфта і озирнулася. На її губах грала хижа, задоволена посмішка переможниці.
— Максиме, дорогий… Це я злила всі твої документи.
Його кров миттєво перетворилася на лід. Ноги ледь не підкосилися.
— Ти… що?
— Я скопіювала дані з твого жорсткого диска, поки ти спав, — так само спокійно, ніби розповідала рецепт вечері, продовжила вона. — Я надіслала все Віктору Тарасовичу. І в БЕБ. І парочці знайомих журналістів-розслідувачів. Виявилося, що чоловіки, які так легко зраджують своїх вагітних дружин, дуже передбачувані. Я знала, що рано чи пізно ти підеш на дно. Я просто трохи прискорила цей процес, щоб не потонути разом із тобою.
Гра була закінчена. Шах і мат.
Максим, засліплений ненавистю і відчаєм, зробив різкий ривок у її бік. Але Віка навіть не здригнулася. Вона підняла руку, зупиняючи його.
— Навіть не думай торкатися мене, — прошипіла вона з металом у голові. — Торкнешся мене хоч пальцем — і наступне, що я передам слідчим, будуть аудіозаписи твоїх розмов про тіньові тендери. Після них ти не вийдеш із в’язниці до кінця життя.
Вона зробила крок назад, у кабіну ліфта. Двері почали безшумно закриватися, приховуючи її ідеально нафарбоване, холодне обличчя.
Максим залишився стояти посеред порожнього, темного коридору. Він не міг поворухнутися. Його дихання було частим і хрипким.
Віка. Жінка, заради якої він зруйнував власну сім’ю. Жінка, якій він довіряв свої найбрудніші секрети, про які Марина навіть не здогадувалася. Вона грала з ним від самого початку. Вона використовувала його, а коли він став їй непотрібним — просто викинула на смітник, ще й підпаливши його життя з усіх боків.
І зараз, коли його кар’єра була знищена, репутація розтоптана, а свобода висіла на волосині, Максим Радченко нарешті усвідомив найстрашнішу істину в своєму житті. Він не втратив Марину. Він власноруч викинув її — єдину людину, яка була йому вірна — заради тієї, хто щойно холоднокровно поховала його живцем.