Щойно Максим дочитав коротку, але нищівну записку Марини, величезний пентхаус ніби змінив свої обриси. Простір, який ще вчора дихав її теплом, пахнув лавандою та свіжозвареною кавою, тепер нагадував стерильну музейну експозицію. Усе було занадто ідеальним, занадто порожнім і лякаюче остаточним. Здавалося, ніби з квартири викачали все повітря.
Він повільно рушив углиб вітальні. Кожен його крок луною відбивався від дорогого італійського паркету, створюючи ілюзію, що він залишився абсолютно один у всьому світі. Величезні панорамні вікна, з яких відкривався розкішний краєвид на ранковий Дніпро та мости, зараз здавалися холодними скляними стінами золотої клітки.
На скляному журнальному столику не було її улюбленого керамічного горнятка. Того самого, з ледь відбитим краєчком, яке вона колись привезла з маленької львівської кав’ярні. Максим постійно сварився через цю чашку, вимагаючи викинути «цей мотлох», але Марина навідріз відмовлялася. Зник і її м’який в’язаний плед, під яким вона завжди ховалася від протягів під час довгих самотніх вечорів. Навіть невелика стопка її професійних книг з архітектури та дизайну інтер’єрів зникла з полиць.
Серце Максима забилося швидше, відбиваючи тривожний ритм десь у скронях. Марина ніколи не кидала справи на півдорозі і ніколи не йшла, не попередивши. Якщо тільки вона не перестала вважати, що взагалі йому чимось зобов’язана.
Він попрямував коридором, відчуваючи неприємний холод підлоги навіть крізь дизайнерські туфлі. Двері до спальні були ледь прочинені. Можливо, вона просто не мала сил їх зачинити, а може, навмисно хотіла, щоб він на власні очі побачив масштаби її зникнення.
Максим різко штовхнув двері. Кімната виглядала так, ніби її поспіхом пограбували: дверцята шафи-купе розчахнуті, на вішалках залишилося лише кілька вечірніх суконь, які вона давно не носила. Шухляда комода, де зберігалися її м’які, зручні речі для вагітних, була напіввідчинена й абсолютно порожня. Не залишилося жодної дрібниці, яка б нагадувала про її присутність.
Але найболючіше вдаряла тиша. Вона була важкою, обвинувальною. Вона стискала грудну клітку й не давала нормально вдихнути. Біля вікна він помітив розірваний навпіл графік її візитів до лікаря, який зазвичай висів на корковій дошці.
Максим відступив на крок, відчувши різке запаморочення, і сильно стиснув край комода. Куди вона могла піти? Кому в цьому місті могла подзвонити? У неї не було родичів у Києві. А всіх її близьких друзів він роками технічно та методично відсікав, переконуючи дружину, що «зайві люди лише псують сімейне життя і заздрять нашому успіху». Але ж хтось їй точно допоміг. Хтось дав їй гроші, безпечне місце і сміливість зробити цей крок.
І тут він помітив останній німий докір. На тумбочці біля ліжка лежала дорога іменна ручка з гравіюванням, яку він подарував їй на їхній перший спільний Новий рік. Вона використовувала її абсолютно для всього: від ескізів дизайну до списків покупок і милих записок, які залишала йому вранці. Вона навмисно її не взяла. Це був символ. Послання про те, що Марина не збирається повертатися до минулого.
Наступного ранку Максим сидів на краю їхнього ліжка, тупо вдивляючись у вм’ятину на матраці, де колись спала його дружина. Роками він переконував себе, що їхній шлюб був стабільним, функціональним, «як у всіх серйозних людей». Йому було зручно. І його ніколи особливо не хвилювало, чи поділяла Марина цю думку.
Тепер ця мертва тиша змушувала неприємні спогади спливати на поверхню. Ті самі спогади, які він ретельно ховав за щільним графіком зустрічей, корпоративними інтригами та адреналіном від таємних побачень з Вікою.
Він згадав перший тривожний дзвіночок. Це був холодний листопадовий вечір, за вікном ішов крижаний київський дощ. Марина сиділа за обіднім столом, схилившись над своїм ноутбуком. Її руки ледь помітно тремтіли, поки вона намагалася закінчити якийсь складний дизайнерський проєкт.
Коли він зайшов у квартиру, від нього ледь відчутно пахло чужими солодкими парфумами. Вона навіть не запитала, де він затримався. Просто підвела на нього втомлені, почервонілі від недосипу очі і тихо, майже пошепки сказала:
— Максиме, я більше не можу тягнути це все сама. Я задихаюся в цьому шлюбі.
Тоді він закотив очі, роздратовано кинув їй, що вона драматизує через гормони, і просто пішов у душ, зачинивши за собою двері.
А потім був той вечір, коли вона показала йому відео з УЗД. Вона тримала телефон тремтячими руками, намагаючись зловити його погляд, і нервово, але так щиро посміхалася.
— Я подумала, ти захочеш послухати, як б’ється його серденько, — прошепотіла вона, вмикаючи звук.
З динаміка почувся швидкий, ритмічний стукіт нового життя. Максим дивився на екран рівно дві секунди. А потім його телефон завібрував — прийшло повідомлення від Віки з пропозицією зустрітися. Він миттєво відвернувся, ховаючи екран, і кинув сухе:
— Робоча екстрена ситуація, вибач, інвестори чекають.
Він вийшов на балкон. Марина тоді просто кивнула, ніби повірила. Але світло в її очах згасло. Остаточно і назавжди.
Усі ці тріщини, які він так уперто ігнорував, тепер розрослися у величезну прірву в його пам’яті. Кожна її спроба достукатися, кожне його холодне відсторонення, кожне її тихе змирення. Максим нервово провів обома руками по волоссю, відчуваючи, як під шкірою закипає лють і безсилля.
— Вона не могла просто взяти і піти, — пробурмотів він у порожнечу кімнати, відмовляючись визнавати власну провину. — Хтось дістався до неї. Хтось прокрутив їй мізки і налаштував проти мене!
Його роздуте его відмовлялося приймати правду. Максим різко підвівся і почав міряти кроками кімнату, немов загнаний у кут звір. Його мозок гачкоподібно перебирав імена: колеги, ділові партнери, знайомі. Кому Марина могла довіритися? Вона була закритою, обережною і ніколи не виносила сміття з хати.
Аж раптом Максим завмер. Одне ім’я непрохано увірвалося в його думки. Гостре й холодне, як лезо ножа.
Ілля Мороз.
Ілля. Власник впливової девелоперської компанії «Мороз Девелопмент», людина з бездоганною репутацією, величезними статками і шармом, який завжди неймовірно дратував Максима. Ілля, який на одному з благодійних вечорів у центрі Києва відверто захоплювався дизайнерськими роботами Марини — щиро, без зверхності, так, як Максим ніколи не вмів. Ілля, який затримував свій погляд на ній на кілька секунд довше, ніж дозволяли правила ділового етикету.
Мороз уособлював усе, що Максим відчайдушно боявся втратити: справжню, а не куплену владу, щиру повагу суспільства та моральний компас, яким захоплювалися інші.
— Ні… Тільки не він, — прошипів Максим крізь стиснуті зуби.
Але сумнів уже пустив глибоке, отруйне коріння в його свідомості. Чи могла Марина звернутися до Мороза у хвилину відчаю? Чи міг цей самовпевнений вискочка допомогти їй зникнути з радарів?
Ця думка гризла його зсередини, розпалюючи в грудях холодну, сліпучу ненависть. Якщо Ілля посмів влізти в його шлюб, перетнути його особисті кордони і забрати його дружину, це буде не просто зрада. Це означатиме повномасштабну війну.
І Максим ще не розумів найстрашнішого: цю війну він почав програвати задовго до того, як дізнався про її початок.