Доки сонце повністю піднялося над пагорбами Києва, заливаючи яскравим світлом скляні вежі столиці, злість Максима трансформувалася в дещо інше — у хвору одержимість. Він носився квартирою, як людина, що відчайдушно полює на привидів. Відчиняв і зачиняв кожну шухляду, перевіряв усі шафи, заглядав у найдальші, давно забуті кутки їхнього величезного пентхауса.
Але чим довше він шукав бодай якісь зачіпки, тим більше усвідомлював страшну річ: він абсолютно нічого не знав про життя жінки, яка спала з ним в одному ліжку. Він так довго її ігнорував, що пропустив ціле життя, яке відбувалося прямо в нього під носом.
Він зовсім не очікував знайти її особистий щоденник. Той лежав на самій верхній полиці в гардеробній, надійно схований за стопкою товстих зимових светрів. Обкладинка з м’якої коричневої шкіри була помітно затертою на кутиках — було очевидно, що Марина тримала його в руках щодня.
Максим на мить завагався, перш ніж розгорнути сторінки. Але цікавість і бажання знайти винних швидко придушили залишки совісті, якої в нього, відверто кажучи, і так було небагато.
Почерк на першій же сторінці вдарив його під дих.
«Я більше не впізнаю власного чоловіка».
Він нервово перегорнув ще кілька аркушів, ковзаючи поглядом по акуратних рядках.
«Він мене уникає. Він не дивиться мені в очі і навіть не торкається. Я сиджу одна в цій величезній холодній квартирі, дивлюся на вогні вечірнього Києва і відчуваю себе абсолютно невидимою. Мені страшно приводити нашу дитину в життя, де її мама — просто зручна тінь».
Повітря в кімнаті знову стало рідким, ніби хтось міцно стиснув Максиму горло. Він читав далі, і кожна нова сторінка різала гостріше за попередню.
«Я думаю, він бреше. Я майже впевнена, що в нього хтось є. Сьогодні від його пальта знову пахло чужими парфумами. Якимись солодкими, нудотними. Я сиділа на підлозі у ванній і включила воду в душі на повну потужність. Я плакала так сильно, що боліли ребра. А воду включила, щоб він, не дай Боже, не почув і знову не назвав мене істеричкою».
Запис за записом, місяці тихого, нестерпного болю викривали перед ним те, що він так старанно відмовлявся помічати. Але одне речення, обведене червоною ручкою тричі, змусило його завмерти.
«Чому ця Віка постійно дзвонить йому о другій ночі?»
Дата під записом — два місяці тому. Його шлунок зробив кульбіт. Марина знала. Або принаймні здогадувалася про Віку ще задовго до тієї ночі, коли вирішила зібрати речі.
Та за кілька сторінок Максим побачив дещо таке, що розлютило його набагато сильніше за власне викриття.
«Я була в такому відчаї, що не витримала і спробувала зателефонувати Іллі. Він єдиний з його оточення, хто здається нормальною людиною. Ілля не взяв слухавку, але його помічниця пообіцяла, що він обов’язково мені перетелефонує».
Максим застиг. Ілля Мороз. Знову це ім’я. Думка про те, що його тиха, покірна дружина шукала розради і підтримки в іншого чоловіка — до того ж у його найголовнішого конкурента в бізнесі — пустила по його венах гарячу, кислотну хвилю ревнощів.
Він з силою загарчав і жбурнув щоденник на ліжко. Ілля Мороз був багатим, впливовим, його поважали в ділових колах. Він був тим самим ідеалом чоловіка, яким Максим завжди хотів здаватися, але ніколи не був. Якщо Ілля захотів би налаштувати Марину проти нього, йому б не довелося навіть напружуватися.
А Марина була достатньо вразливою, розбитою і самотньою, щоб такий чоловік, як Ілля, міг легко увійти в її життя. Заспокоїти. Захистити. А може, навіть і полюбити… Від цієї думки нутрощі Максима скрутило спазмом.
Він схопив з крісла пальто і стрімко вийшов з квартири. Йому були потрібні відповіді. Негайно.
І першим місцем, куди він поїде — єдиним місцем, де Марина могла б з’явитися — був престижний бізнес-центр на Печерську, де розташовувалося її старе дизайнерське бюро. Але щойно Максим підійшов до ліфта й натиснув кнопку виклику, його телефон коротко завібрував.
Прийшло повідомлення з невідомого номера.
«Припини її шукати».
Ні імені, ні підпису. Лише три слова. Його дихання перехопило. Хтось не просто допомагав Марині ховатися. Цей «хтось» зараз відкрито йому погрожував.
Він невідривно дивився на екран, відчуваючи, як лють закипає під шкірою. Хто б не відправив це повідомлення, він зробив фатальну помилку. Він думав, що зможе залякати Максима Радченка. Він ще просто не знав, з ким зв’язався.
Кроки Максима гучно відлунювали в просторому мармуровому холі БЦ «Київ-Тауер». Він увійшов до офісу дизайнерського бюро так різко, ніби збирався вибивати двері. Він був упевнений, що зараз побачить Марину: як вона сидить за своїм робочим місцем, схилившись над екраном MacBook, у великих навушниках, малюючи черговий план інтер’єру, повністю занурена у свій творчий світ.
Замість цього на нього злякано витріщилася молода дівчина-адміністратор за стійкою рецепції.
— Марина тут? — різко запитав він. Голос був холодним, нетерплячим, слова вилітали, як постріли.
Дівчина нервово поправила бейдж і ковтнула слину.
— Максиме Олеговичу… Марина звільнилася ще в середу. Три дні тому.
Щелепа Максима стиснулася так сильно, що в нього занили зуби.
— Це неможливо. Вона б мені сказала. Вона нічого не вирішує без мене.
Молода співробітниця завагалася, опустила очі і тихо додала:
— Вона сказала, що їй потрібна пауза і зміна обстановки. Що вона переїжджає за станом здоров’я.
За станом здоров’я. Ця фраза різонула його по живому. Марина на п’ятому місяці вагітності звільнилася з роботи і покинула місто. Зовсім одна. Десь глибоко в душі Максима ворухнулася паніка, але він миттєво затоптав її своїм гнівом.
— Куди вона поїхала? — процідив він.
— Я не знаю, присягаюся. Вона нікому нічого не сказала.
Він зрозумів, що дівчина не бреше. Марина завжди тримала свій світ закритим. Вона ніколи не брала участі в офісних плітках, уникала драм. Вона була тією людиною, яка тихо приходила, виконувала свою роботу на відмінно і так само тихо йшла. А тепер вона зникла. Повністю стерла себе з радарів.
Максим різко розвернувся і швидким кроком вийшов на галасливу вулицю Печерська. Шум міста навколо нього — гудки автомобілів у заторах на бульварі, гудіння сирен, нескінченний потік заклопотаних людей — здавався зараз у сотні разів гучнішим. Він тиснув на мозок, як суворий вирок.
Вона звільнилася за кілька днів до того, як піти. Вона не зірвалася на емоціях. Вона холоднокровно планувала свою втечу.
Він знову прокрутив у голові всі деталі з квартири. Зниклі речі. Вітаміни. Знімок УЗД. Усе вказувало на одну страшну істину: Марина готувалася. І хтось потужний та досвідчений допомагав їй у цьому.
Думки миттєво повернулися до ранкового повідомлення. «Припини її шукати». Це було не просто попередження. Це була обіцянка проблем.
Він інстинктивно озирнувся навколо, хоча й розумів, наскільки це безглуздо. Київ — багатомільйонний мегаполіс, але параноя вже міцно вчепилася йому в горло. Кожне обличчя в натовпі здавалося йому підозрілим. Кожен випадковий погляд перехожого відчувався як навмисний.
Саме в цей момент, коли він підійшов до свого автомобіля, телефон завібрував знову.
«Ти лише нищив її всі ці роки. Відійди, поки можеш».
Максим закляк. Від цих слів по спині поповзли холодні мурахи. За ним стежили. Прямо зараз. Він підняв голову, скануючи поглядом скляні фасади сусідніх бізнес-центрів, що відбивали сонце. За будь-яким із цих вікон могли ховатися очі, спрямовані прямо на нього. Камера. Свідок. Ворог.
Його пульс бився наче скажений. Тремтячою від люті пальцями він швидко надрукував відповідь:
«Хто ти такий?!»
На екрані з’явилися три крапки — співрозмовник щось друкував. Потім зникли. Знову з’явилися. І знову зникли.
Відповіді не було.
Але ця цифрова тиша сказала йому більше, ніж будь-які слова. Це не був чийсь безглуздий жарт. Це не був просто стурбований знайомий Марини. Хтось дуже впливовий, дуже небезпечний і зі зв’язками зараз узяв її під свій захист.
І саме тієї хвилини посеред галасливого Києва Максим Радченко усвідомив дещо жахливе. Він більше не був мисливцем, який тримає все під контролем. Він перетворився на здобич.