Наступні три години Ілля міряв кроками холодно-білий, стерильний коридор клініки. Здавалося, він уже витоптав рівчак у глянцевому лінолеумі. Кожна медсестра, яка пробігала повз, кожне віддалене пищання медичних моніторів чи приглушений голос із сусідніх палат змушували його нерви натягуватися до межі, ніби гітарні струни, готові ось-ось луснути.
У своєму житті Ілля Мороз звик усе тримати під тотальним контролем. Він вигравав найжорсткіші корпоративні війни, проводив багатомільйонні переговори з людьми, від яких тремтіла половина столиці, і виходив переможцем із найскладніших кризових ситуацій. Але все це зараз здавалося дитячими іграшками. Жоден ризик втратити бізнес не міг зрівнятися з тим паралізуючим, первісним жахом, який тримав його за горло просто зараз. Бо жодна з тих проблем не стосувалася Марини.
Коли двері палати нарешті відчинилися і в коридор вийшов головний лікар, Ілля підскочив з крісла так різко, що пластикові ніжки голосно скреготнули по підлозі.
— Вона стабільна, — одразу сказав лікар, знімаючи маску, побачивши погляд Іллі. — Це були сильні перейми, спровоковані екстремальним рівнем стресу, тривалим нервовим виснаженням і психологічним тиском. Серцебиття дитини на якусь мить критично впало, але зараз нам вдалося зупинити процес. Обоє поза небезпекою.
Ілля видихнув так шумно, ніби до цього не дихав усі ці три години.
— Але запам’ятайте, — тон лікаря став суворим. — Їй потрібен спокій. Абсолютний, безкомпромісний спокій. Вона зараз емоційно та фізично на самій межі. Будь-який новий тригер, будь-який розпач чи конфлікт — і наступного разу ми можемо не встигнути. Ви можете зайти до неї, але не дозволяйте їй хвилюватися.
Лікар навіть не здогадувався, наскільки глибоким і багатошаровим було в цьому контексті слово «тригер».
Коли Ілля тихо переступив поріг палати, освітленої лише тьмяним світлом нічника, у нього болісно стислося серце. Марина виглядала неймовірно крихкою під тонкою лікарняною ковдрою. Її обличчя було блідим, як крейда, на скронях прилипли вологі пасма волосся, а до руки була під’єднана крапельниця. Він підійшов майже безшумно і обережно підсунув стілець ближче до ліжка.
Її вії здригнулися, і вона повільно розплющила очі.
— Ти залишився… — її голос був ледь гучнішим за шепіт, але в ньому бриніло стільки здивування, ніби вона до останнього не вірила, що комусь є до неї діло.
— Звісно, я залишився, — м’яко, але дуже впевнено відповів Ілля. — Я нікуди не піду.
Марина важко ковтнула, по її щоці скотилася самотня сльоза.
— Як мій малюк? Скажи мені правду.
— З ним усе добре, — миттєво відповів Ілля, нахиляючись ближче. — Він боєць. З вами обома все буде добре.
Вона закрила рот тремтячою рукою, намагаючись стримати схлип. Ілля інстинктивно простягнув руку і накрив її долоню своєю. Це не був жест власника чи спроба її контролювати. Це був дотик якоря, який тримав її під час найстрашнішого шторму в житті.
— Ти мене дуже налякала, — зізнався він, і його зазвичай твердий голос зараз прозвучав напрочуд вразливо. — Ти справді мене налякала.
— Я так боялася, — прошепотіла вона, дивлячись на білу стелю. — Коли почався біль, я боялася, що мені доведеться дзвонити Максиму. Я не хотіла, щоб він знав. Я не хотіла, щоб він приїхав і знову використав мою слабкість проти мене. Щоб сказав, що я сама в усьому винна.
Очі Іллі потемніли. Він нахилився ще ближче, і кожне його слово зараз звучало немов непорушна клятва.
— Він тебе більше ніколи не торкнеться. Він не наблизиться до твоєї дитини. Поки я поруч, він не зможе зробити вам боляче. Ніколи.
Він сказав це не як порожню погрозу з кримінальних серіалів. Він сказав це як факт. Як закон природи.
Марина витерла сльози вільною рукою. Її дихання поступово вирівнювалося.
— Ілле… Пробач мені. Я не хотіла втягувати тебе в цей бруд. Ти й так зробив для мене занадто багато.
Ілля ледь помітно гірко посміхнувся.
— Занадто багато? Марино… я ще навіть не починав робити те, що повинен.
Вона здивовано розтулила губи, не розуміючи сенсу його слів. Але перш ніж вона встигла запитати, він продовжив. Його голос став тихішим, але в ньому з’явилася гостра, як бритва, сталь.
— Відсторонення Максима від посади вже стало публічним. Рада директорів сама злила цю інформацію в пресу, щоб відмежуватися від нього. Акціонери «Еліт-Буд Інвесту» панікують. Його коханка, Віка, вже зібрала речі і втекла, рятуючи власну шкіру. А офіційне розслідування Бюро економічної безпеки лише набирає обертів. Його рахунки заморожують.
Марина перестала дихати. Її широко розплющені очі дивилися на Іллю.
— Що тепер із ним буде?
— Те, що він роками будував на брехні, шантажі і поламаних долях, нарешті згоряє дотла, — тихо відповів він.
Марина перевела погляд на вікно, за яким Київ уже починав прокидатися. Сльози знову потекли по її скронях, але цього разу це не був біль чи відчай. Це було щось схоже на катарсис. Вивільнення. Справедливість, у яку вона вже давно перестала вірити.
Тоді Ілля додав, значно м’якше, погладжуючи її пальці:
— І коли весь цей пил вляжеться, ти не повернешся до минулого. Ти підеш уперед. З повною безпекою. З поверненою гідністю. — Він на мить завагався і закінчив: — І з правом вибору. Твого власного вибору.
Марина заплющила очі. Її переповнювали емоції. Вперше за стільки років хтось бився за неї просто так, нічого не вимагаючи натомість. І десь дуже глибоко всередині, під шарами травм і страхів, маленька, крихка, але справжня надія нарешті пустила коріння.