У конференц-залі стояла тиша. Але це була не робоча, зосереджена тиша, до якої Максим звик. Це була тиша перед розстрілом. Занадто скоординована і занадто холодна, щоб вважати її звичайною кризовою нарадою. Максим ступив усередину, з усіх сил змушуючи своє обличчя залишатися непроникним. Але його долоні зрадницьки пітніли, а серце гупало в грудях так лунко, що цей звук глушив усі раціональні думки.
Члени ради директорів сиділи у своїх масивних шкіряних кріслах, як кам’яні статуї. На чолі столу сидів Віктор Тарасович — сивий, жорсткий бізнесмен “старої школи”, який ніколи не скликав подібних зборів без залізобетонного приводу.
— Сідайте, Максиме Олеговичу, — пролунав голос Віктора Тарасовича, розрізаючи тишу, наче скальпель. — Якщо, звісно, вам нема чого приховувати.
Максим слухняно опустився на єдине вільне місце. Його горло пересохло. Він фізично відчував ворожість, що висіла в повітрі. Кожен у цій кімнаті знав щось таке, що ховалося від нього. Або, точніше, те, що він сподівався поховати назавжди.
Голова ради директорів повільно, майже театрально, відкрив товсту картонну папку.
— Сьогодні вранці ми отримали анонімний пакет документів.
Анонімний. Ну звісно.
Віктор Тарасович продовжив, ковзаючи кількома аркушами по полірованій поверхні столу прямо до Максима.
— Банківські виписки. Схеми переказу мільйонних сум на підставні офшорні рахунки на Кіпрі. Змінені квартальні звіти для інвесторів. Несанкціоновані бонуси, виписані на мертві душі.
Шлунок Максима провалився в прірву. Його занудило.
— Ці документи, — крижаним тоном додав голова, — свідчать про роки навмисних махінацій і розкрадання коштів холдингу.
Максим змусив себе вирівняти голос, хоча той зрадницьки дрижав:
— Це сфабриковано. Хтось просто намагається мене підставити. Це дешевий фейк!
Брови Віктора Тарасовича поповзли вгору.
— Це ваша офіційна заява?
Максим завагався. Пауза була занадто довгою і занадто промовистою.
Жінка, яка очолювала фінансовий аудит, подалася вперед.
— Ми звірили ці документи з нашими внутрішніми, найглибшими реєстрами лише півгодини тому. Збіг стовідсотковий. Той, хто це надіслав, мав прямий доступ до вашого особистого зашифрованого диска.
— Доступ, який мала лише людина рівня фінансового директора, — додав інший член ради.
Максим відчув, як у роті пересохло настільки, що язик прилип до піднебіння. Він нарешті вичавив із себе:
— Я вимагаю адвоката. Я буду говорити лише з юридичним відділом.
— Ви з ними поговорите, — відрізав Віктор Тарасович. — Щойно ми закінчимо.
Він підсунув Максиму ще один аркуш. Це була високоякісна копія документа з його особистим підписом про переведення траншу, який він хотів назавжди приховати. Пульс Максима підскочив до критичної позначки.
— Де ви це взяли?! — зірвався він на крик.
— З того самого анонімного джерела, — Віктор Тарасович навіть не кліпнув.
Холодний піт потік по спині Максима. Він фізично відчував, як стіни зали звужуються, розчавлюючи його. Його кар’єра, статус, гроші — все те, заради чого він брехав, зраджував і ламав інших людей, — зараз перетворювалося на попіл.
Чоловік на іншому кінці столу тихо, але чітко промовив:
— Дві години тому наш юридичний департамент отримав офіційний запит. Від Бюро економічної безпеки України.
Зір Максима затуманився. БЕБ.
— З якого приводу? — прохрипів він.
— З вашого приводу, пане Радченко. — Член ради з огидою постукав пальцем по папці. — Фінансові злочини в особливо великих розмірах. Відмивання коштів. Ухилення від сплати податків. За попередніми оцінками — це до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна.
Тіло Максима оніміло. Він перестав відчувати власні руки.
Віктор Тарасович рішуче закрив папку. Це прозвучало як удар суддівського молотка.
— З цієї хвилини ви відсторонені від посади. Служба безпеки супроводить вас до кабінету, щоб ви забрали особисті речі, а потім виведе з будівлі. Ваші перепустки вже анульовані.
Кімната закрутилася перед очима. Максим вчепився в край столу, щоб не впасти. Це було не просто попередження. Це не була спроба його налякати. Це було показове, жорстоке знищення. І хтось зрежисував це з хірургічною точністю.
Коли він підвівся на ватяних ногах, ззаду до нього підійшли двоє кремезних охоронців. Професійні, без емоцій на обличчях. Приниження вдарило його наче розпеченим батогом. Він обвів поглядом своїх партнерів, шукаючи бодай краплю співчуття, але побачив лише полегшення від того, що вони встигли відхреститися від нього.
І саме тоді в його паралізований страхом мозок пробилася одна жахлива думка: якщо хтось зміг так легко і блискавично знищити справу всього його життя, що ще цей «хтось» збирається в нього забрати?
Тієї ночі Марина ніяк не могла заснути. Її тіло було виснажене, але мозок відмовлявся вимикатися. Щоразу, коли вона заплющувала очі, вона бачила обличчя Максима. Чула його крик, його брехню, його майстерний газлайтинг, коли він змушував її вірити, що її самотність і біль — це лише її власна провина і “гормональні фантазії”.
Години тягнулися в тиші. За вікном заміського будинку шуміли сосни, а кімната була освітлена лише тьмяним сріблястим світлом місяця. Вона лежала нерухомо, поклавши руку на живіт, відчуваючи тупий, тягнучий біль унизу, який вона спочатку намагалася ігнорувати.
Близько третьої години ночі вона різко сіла на ліжку.
Гострий, нестерпний спазм пронизав її тіло, миттєво перехопивши подих. Вона хапнула повітря, як людина, що тоне. Паніка крижаною хвилею піднялася до горла. Це не був звичайний дискомфорт. Це було щось абсолютно неправильне.
— Тільки не зараз, — з жахом прошепотіла вона, вкриваючись липким потом. — Господи, будь ласка, тільки не зараз.
Її зір поплив. Тремтячою рукою вона потягнулася до тумбочки, щоб узяти телефон, але пальці не послухалися. Апарат зіслизнув і з гуркотом впав на дерев’яну підлогу. У нічній тиші цей звук пролунав як постріл.
Вона спробувала спуститися на підлогу, але новий спазм — ще гостріший і сильніший за попередній — скрутив її навпіл. Гарячі сльози ринули з очей, застилаючи зір.
— Ілле… — прохрипіла вона, хоча розуміла, що він спить у гостьовій кімнаті в іншому кінці коридору.
Зібравши останні крихти сил, вона сперлася на комод і спробувала зробити крок до дверей. Кожен рух відгукувався таким болем, ніби її тіло розривали зсередини. Вона ледь змогла штовхнути двері.
— Ілле! — її голос зірвався на відчайдушний крик. — Допоможи!
Двері його кімнати відчинилися так швидко, ніби він узагалі не спав. Він подолав коридор за два широкі кроки і встиг підхопити її саме тієї секунди, коли її коліна підігнулися і вона почала падати.
— Що трапилося?! — його голос був низьким, зосередженим, але в ньому бриніла неприхована тривога.
— Я не знаю… — ридаючи, видихнула вона, хапаючись за його футболку. — Дуже боляче. Щось іде не так. Дитина…
Він не витратив жодної зайвої секунди. Ілля обережно, але дуже міцно підхопив її на руки — так, як підхоплюють найцінніший у світі скарб, — і стрімко поніс сходами вниз.
— Тримайся, Марино, — твердо наказав він, поки виносив її до машини. — Дивись на мене. Дихай. Тільки не заплющуй очі.
Вона з усієї сили стиснула його руку, борючись із темрявою, що насувалася з усіх боків.
— Ілле… не дай мені втратити мою дитину. Благаю тебе.
— Не втратиш, — відрізав він із такою залізною впевненістю, яка не терпіла жодних заперечень. — Я тобі клянуся, ти її не втратиш.
Поїздка порожніми нічними вулицями до елітного приватного медцентру “Святої Покрови” злилася для Марини в одну розмиту пляму. Жовте світло ліхтарів, що мелькало за вікном, її власні уривчасті стогони і тепла, неймовірно надійна долоня Іллі, яка постійно тримала її руку. Він говорив з нею всю дорогу. Вона не могла розібрати слів крізь пелену болю, але вібрація його спокійного голосу тримала її на плаву.
Щойно позашляховик різко загальмував біля входу у відділення екстреної допомоги, до них уже бігли медики з каталкою. Ілля не відпускав її руку, поки двері реанімаційного відділення не зачинилися прямо перед його обличчям.
Він залишився стояти в яскраво освітленому стерильному коридорі. Його руки були стиснуті в кулаки, а груди важко здіймалися.
Ілля Мороз не боявся конкурентів, не боявся судів, міністрів чи рейдерів. Але зараз, стоячи під дверима лікарняної палати, він вперше у своєму житті відчув справжній, паралізуючий жах. Тому що жоден бізнес не мав значення порівняно з тим, що зараз відбувалося за цими дверима. Він не дозволить, щоб з нею щось трапилося. Тільки не зараз. Ніколи.