Катерина Ігорівна була живою легендою «Олімпу». За багато років роботи вона виробила в собі ідеальний, майже тваринний інстинкт на гроші та вплив. Вона миттєво, з першого погляду сканувала, хто перед нею — перспективний клієнт чи випадковий пасажир на цьому святі життя. Її кабінет нагадував святилище її власного еґо: стіни прикрашали подяки в масивних позолочених рамках та фотографії зі статусними меценатами.
Вона обожнювала підкреслювати свою значущість брендовими аксесуарами (хай і купленими на розпродажах) та поблажливим, ледь розтягнутим тоном спілкування. У її викривленій системі координат родина генерала мала виглядати виключно як із обкладинки глянцевого журналу. Скромний і мовчазний Матвій Гончар у цю елітну картину світу не вписувався абсолютно.
Навчальний день напередодні сумнозвісного Дня кар’єри почався з бадьорого голосу директорки, який пролунав із сучасних настінних динаміків:
— Доброго ранку, шановна гімназійна родино! Нагадую, що завтра на нас чекає особлива, знакова подія — День кар’єри батьків. Ми матимемо за честь приймати надзвичайно поважних гостей, які творять сучасну історію нашого міста. Прошу всіх продемонструвати ідеальну дисципліну.
У кабінеті 4-Б атмосфера вмить наелектризувалася. Марк, той самий хлопчина, чий батько володів монополією на забудову цілих районів, рвучко підняв руку:
— Катерино Ігорівно, а мій тато завтра приїде на своєму новому чорному джипі! Він обіцяв розповісти, як їхня компанія зводить той велетенський закритий комплекс із власним яхт-клубом на набережній Дніпра.
— Яка чудова новина, Марку! — обличчя вчительки миттєво засяяло такою запобігливою, широкою усмішкою, наче ключі від пентхаусу в цьому комплексі вже брязкали в її кишені. — Сфера елітної нерухомості — це справжній двигун нашої столиці. Твій тато робить неймовірно престижну справу.
Соломія, худенька, мовчазна дівчинка з великими сумними очима, боязко підняла долоню. Її мама працювала прибиральницею в одному з міністерських кабінетів урядового кварталу.
— Моя мама теж там працює… В уряді. Вона прибирає великі зали після нарад. Миє підлогу, щоб посадовцям було чисто працювати.
— Це… безумовно, мило, Соломіє, — усмішка Катерини Ігорівни згасла так швидко, ніби в кабінеті вибили запобіжники. Обличчя стало натягнутим і холодним. — Будь-яка праця має сенс. А тепер, діти, відкриваємо робочі зошити.
Ближче до обіду вчителька озвучила головне завдання. Кожен учень мав написати невелике есе — буквально три-чотири абзаци — про професії своїх батьків.
— Головна умова, клас, — наголосила вона, міряючи кроками простір біля дошки, — це сувора правда. Ніяких дитячих фантазій і вигадок про супергероїв. Пишіть каліграфічно. Завтра ви будете зачитувати це перед нашими статусними гостями.
У тиші кабінету зашаруділи сторінки і заскрипіли ручки. Матвій дістав свою звичайну кулькову ручку з прозорим пластиковим корпусом. Він на секунду завагався, згадавши ранкову розмову на кухні: «Напиши прості, базові речі». Але в його пам’яті раптом виринув зневажливий погляд вчительки, кинутий на маленьку Соломію. Потім він згадав тата. Згадав його сіре від хронічної втоми обличчя після багатотижневих відряджень, його незламний дух і тиху, скромну гідність. Матвій фізично не зміг змусити себе брехати.
Його дитяча рука твердо вивела перші рядки:
«Мій тато — генерал-лейтенант Збройних Сил України. Він вірно і віддано служить нашій державі вже багато років. Він буває там, де найважче і найнебезпечніше. Він допомагає приймати стратегічні рішення, від яких залежить спокій на вулицях наших міст.
У нашій армії не так багато людей із такими зірками. Але мій тато ніколи не хизується цим і не вимагає до себе особливого ставлення. Він пройшов довгий, складний шлях від звичайного молодого офіцера і завжди вчить мене, що справжнє лідерство — це служіння іншим, а не власному егоїзму.
Через його службу я іноді не бачу його місяцями. Але я ніколи не тримаю на нього образи. Я знаю, що він робить це, бо безмежно любить свою країну і нас із мамою».
Артем, чий тато тримав невелику СТО на Лівому березі, зазирнув у зошит друга і округлив очі:
— Ого, Матвію! Твій тато реально генерал? Серйозно?
— Ага, — пошепки відповів Матвій. — Просто він не любить світитися. Каже, що справи говорять гучніше.
— Це просто нереально круто. А мій батя цілими днями в мазуті гайки крутить…
— Твій тато робить машини безпечними і цим рятує людям життя на дорогах. Це теж дуже круто, Артеме, — палко заперечив Матвій.
Раптом на їхню парту впала густа, важка тінь. Катерина Ігорівна, немов хижа кішка, безшумно підійшла ззаду. Шлейф її парфумів заповнив простір. Вона схилилася над Матвієм і почала безцеремонно читати його текст. Її губи миттєво стиснулися в тонку, злу лінію. У погляді спалахнула колюча, неприязна недовіра. Проте вона не промовила ані слова. Лише різко розвернулася, підійшла до свого столу і зробила якусь злу помітку червоним маркером у блокноті.