На великій перерві телефон у рюкзаку Матвія коротко завібрував. Це було повідомлення від мами:
«Тато закінчив переговори в Брюсселі раніше! Його рейс сідає в Борисполі о 15:00. Він встигає на ваш День кар’єри завтра зранку! Це для тебе сюрприз, сонечко!»
Серце хлопчика шалено підстрибнуло від дитячого щастя. Тато повертається! Він буде завтра сидіти в цьому класі! Через хвилювання Матвій не помітив, як пильно і мстиво вчителька спостерігала за ним зі свого крісла. Вона вже винесла йому свій внутрішній вирок.
Наступний ранок у гімназії «Столичний Олімп» нагадував закритий з’їзд акціонерів транснаціональної корпорації. Ідеально заасфальтоване подвір’я було щільно заставлене преміальними електрокарами та блискучими позашляховиками.
Батьки заходили до кабінету, несучи із собою відчутну ауру влади. Відомий адвокат в індивідуально пошитому костюмі. Стильна архітекторка у футуристичних окулярах. Шеф-кухар модного закладу. Катерина Ігорівна пурхала між ними, віртуозно змінюючи маски: адвокату — широка усмішка, кухарю — шанобливий кивок. А ось мамі Соломії, яка прийшла у скромному в’язаному кардигані після нічної зміни, дісталося лише сухе: «Дякуємо, що зайшли».
Матвій сидів як на голках. Телефон під партою ховав нове повідомлення від тата:
«Приземлилися. Але шалені затори на Південному мосту, місто стоїть. Трохи затримуюсь. Буду до десятої. Тримайся, мій генерале. Пишаюся тобою».
— Увага, клас! — дзвінко сплеснула в долоні вчителька. — Перш ніж наші вельмишановні гості візьмуть слово, ви зачитаєте свої есе.
Першим вийшов Марк, розсипаючись у компліментах будівельній імперії батька. Батько Марка вальяжно сидів у першому ряду, задоволено похитуючи ногою. Потім тремтячим голосом виступила Соломія, розповідаючи про мамину працю. Вчителька ледь приховала гримасу нудьги.
— Дякую. Наступний — Матвій Гончар.
Матвій повільно вийшов до дошки. Аркуш у його руках помітно дріготів. Він відкашлявся і почав читати:
— Мій тато — генерал-лейтенант Збройних Сил України. Він вірно служить нашій державі. Він буває там, де найважче… Він допомагає приймати рішення, від яких залежить безпека…
— Досить!
Це слово розрізало повітря, як удар батогом. Гучне, безжальне і сповнене крижаного презирства. Усі учні вмить завмерли. Батьки здивовано підняли голови від своїх смартфонів.
Катерина Ігорівна повільно, з підкресленою величчю підвелася зі свого крісла, готуючись розпочати публічну екзекуцію.
— Матвію. Вийди сюди. Негайно, — голос Катерини Ігорівни став тихим, але в ньому бриніла така погроза, що навіть дорослі в кабінеті відчули раптовий дискомфорт.
Хлопчик на ватних ногах зробив кілька кроків до вчительського столу. Його дитяче серце калатало так сильно, що віддавало луною десь у скронях, пульсуючи гарячою кров’ю.
— Шановні присутні, — звернулася вчителька до зали тоном досвідченого психіатра, який демонструє студентам важкого пацієнта. — Перед вами — ідеальний, просто хрестоматійний приклад того, що дитячі психологи називають терміном «викривлення реальності». Матвію, я вимагаю, щоб ти просто зараз подивився цим поважним людям в очі і сказав правду. Ким насправді працює твій батько?
— Він бойовий генерал, Катерино Ігорівно. Це абсолютна правда, — голос хлопчика тремтів, але він не опустив погляду.
Вона демонстративно, з гучним зітханням схрестила руки на грудях.
— Гончар, я викладаю в «Олімпі» більше п’ятнадцяти років. Через мої руки пройшли діти міністрів, дипломатів і справжніх генералів. Так от, справжні генерали не живуть у звичайних «хрущовках» чи сталінках. Вони не стоять у чергах супермаркетів по акційні товари. Їхнє життя — це еліта, статус і закриті резиденції, — вона зробила розмашистий жест у бік вікна. — І їхні сини не доношують речі, з яких виросли ще торік.
Матвій відчув, як його обличчя заливає пекучий сором. Він фізично відчував на собі десятки поглядів: здивованих, насмішкуватих, співчутливих. Йому хотілося просто розчинитися в повітрі.
— Але мій тато не любить публічності… Він завжди каже, що це небезпечно…
— Публічності? — Катерина Ігорівна зневажливо пирхнула. Кілька учнів із задніх парт нервово захихотіли, інстинктивно підігруючи вчительці. — Я вчора не полінувалася і зайшла в канцелярію гімназії. Спеціально попросила підняти твою особову справу.