Ці вагомі, страшні слова повисли в ідеально чистому повітрі гімназійного коридору, наче бетонні плити.
— Протокольний відділ? Держохорона? — перепитала вчителька, чий мозок все ще відмовлявся приймати нову реальність. Її губи дрібно затремтіли. — До чого тут ми?
— До того! — директорка дихала важко і часто. — Вони телефонували, щоб терміново узгодити схему нашої будівлі. Їм потрібен план евакуаційних виходів і дозвіл на розміщення озброєних людей по периметру. До нас просто зараз під’їжджає об’єкт державного захисту вищої категорії!
— До… до нашої гімназії? До кого?
Коридор під ногами Катерини Ігорівни несподівано хитнувся. Її ідеальний, вилизаний світ статусних батьків і дорогих брендів розсипався на очах.
— Так! До батька Матвія Гончара! Того самого хлопчика, чий зошит ти вчора демонстративно розірвала! Того, кого ти щойно перед спонсорами назвала брехуном і довела до істерики тільки тому, що він не носить італійських курток!
Вчителька притиснула долоню до рота, намагаючись стримати зойк.
— Я ж не знала… Я клянусь, я думала, він усе це вигадує… У нього такі старі кросівки… В офіційній анкеті написано «держслужбовець»… У них немає жодних публічних фотографій у соцмережах!
— Та тому що вище військове командування під час війни не постить селфі в Інстаграмі, ідіотко! — Лариса Андріївна ледь хапала ротом повітря. — Я пів години, обливаючись потoм, намагалася пояснити старшому офіцеру безпеки, чому сина бойового генерала, Героя України, системно цькують у стінах мого закладу! Ти хоч розумієш, що ти накоїла?!
Раптом крізь величезне панорамне вікно коридору жінки помітили різкий рух.
До центрального скляного входу гімназії плавно, хижо і майже безшумно під’їхали три масивні, повністю тоновані чорні позашляховики. На тьмяному осінньому сонці зловісно блиснули приховані спецсигнали під решітками радіаторів.
З першого та останнього авто миттєво, злагоджено, як єдиний організм, вийшли міцні чоловіки у строгих цивільних пальтах. Їхні зосереджені погляди, дротові гарнітури у вухах і військова виправка не залишали сумнівів: це професіонали екстра-класу. Вони за лічені секунди просканували весь периметр подвір’я.
А потім із відкритих дверцят центрального автомобіля вийшов він.
Високий, широкоплечий, із ідеально рівною спиною. На ньому був бездоганний парадний сталево-зелений мундир, який сидів так, немов був вилитий по фігурі. На його грудях у кілька щільних рядів виблискували орденські планки: за безпрецедентну мужність, за оборону стратегічних об’єктів, за миротворчі місії. А вище над ними гордо сяяла Золота Зірка Героя України. На погонах яскраво відливали важкі генеральські зорі.
Генерал-лейтенант Олександр Гончар прибув до свого сина.
Катерина Ігорівна відчула, як її ноги стають ватними. Вона змушена була спертися спиною об холодну стіну, щоб просто не звалитися на підлогу.
— Боже мій… Він справжній… — прошепотіла вона сухими губами.
— Так, він справжній, — крижаним тоном відрізала директорка. — І просто зараз він зайде сюди, щоб зібрати по шматочках гідність своєї дитини, яку ти так старанно розтоптала. Молися, щоб він сьогодні був у доброму гуморі.