Усі голови в кабінеті — і зацікавлених дітей, і самовпевнених дорослих — як по команді повернулися в його бік. Це було абсолютно нестерпне випробування для десятирічної дитини. Десятки пар очей заможних, фінансово успішних людей сканували його, розглядаючи, немов якусь екзотичну комаху під склом мікроскопа.
— Мені абсолютно нема за що перед вами вибачатися, — тихо, але напрочуд дзвінко промовив Матвій, дивлячись прямо перед собою на гладку поверхню своєї парти.
Залом прокотився глухий, невдоволений шепіт. Доглянута жінка з ідеальним салонним укладанням — мама одного з однокласників — спробувала м’яко втрутитися в ситуацію:
— Катерино Ігорівно, можливо, ми трохи перебільшуємо? Навіщо так тиснути на хлопчика при всіх? Зрештою, це просто дитина, в нього бурхлива уява, він хоче здаватися кращим…
— Я глибоко шаную вашу думку, пані Олено, але залізна дисципліна та відповідальність за свої слова — це той фундамент, на якому тримається елітна освіта нашого закладу, — жорстко і безапеляційно відрізала вчителька, даючи зрозуміти всім присутнім, що дискусія завершена.
Вона підійшла до парти Матвія майже впритул, нависаючи над ним, як темна, грозова хмара. Нахилилася ще нижче, так, що її обличчя опинилося на рівні його очей. Її голос перетворився на ледь вловимий, але від того ще більш отруйний шепіт:
— Твій батько сюди не приїде, Гончар. Просто прийми цю гірку реальність. Він, напевно, непогана людина. Можливо, він сумлінно працює водієм, або вантажником на холодному складі, або звичайним охоронцем десь на шлагбаумі. Це нормальна, достойна робота для вашого соціального рівня. Але він ніколи не був і не буде генералом.
Матвій відчув, як від цих слів його серце ніби обдало крижаною водою. Вона свідомо била в найболючіше місце, намагаючись остаточно розтоптати його гідність.
— Тобі просто соромно, що ти не такий багатий, як Марк? Що ви тулитесь у старій квартирі на Відрадному? Що ти ніколи не бачив океану і не відпочивав на дорогих курортах? — продовжувала сичати вона. — Немає нічого ганебного в тому, щоб бути бідним хлопчиком із простої сім’ї. Ганебно — це нахабно і цинічно брехати про це людям, які досягли всього самі.
Хлопчик кинув відчайдушний погляд на великий електронний годинник над дошкою. Цифри змінювалися нестерпно повільно. На табло світилося: 10:28.
Він підвівся. Різко, з гуркотом відсунувши стілець назад. У його очах більше не було ні сліз, ні страху. Там палав абсолютно незламний, дорослий вогонь.
— Мене звати Матвій Гончар. Мій тато — генерал-лейтенант Збройних Сил України Олександр Гончар. Людина, яка прямо зараз захищає цю державу. І коли він за кілька хвилин переступить поріг цього класу, ви всі будете змушені просити в мене вибачення. Кожен із вас!
— Сядь на місце, негіднику! — істерично вискнула Катерина Ігорівна, остаточно втрачаючи залишки свого професійного лоску і зриваючись на фальцет.
— Ніколи!
І саме тієї миті, коли напруга в кабінеті досягла свого абсолютного піку, важкі двері класу з гуркотом відчинилися, вдарившись ручкою об стіну.
На порозі стояла директорка гімназії, пані Лариса Андріївна. Її обличчя, яке зазвичай випромінювало впевненість і дорогий догляд, зараз було білим, як крейда. У руках вона судомно стискала мобільний телефон, так сильно, що кісточки пальців побіліли.
— Катерино. Вийди в коридор. Негайно.
Тон директорки був таким крижаним і сповненим неконтрольованої паніки, що не допускав жодних запитань. Вчителька розгублено кліпнула нарощеними віями, рефлекторно поправляючи ідеальну зачіску.
— Ларисо Андріївно, перепрошую, але в нас захід у самому розпалі, почесні гості слухають… Я якраз проводила виховну бесіду з одним дуже проблемним учнем…
— Я сказала — зараз же вийди сюди! — ледь не зриваючись на крик, повторила директорка.
Батьки в класі тривожно перезирнулися. Це було щось абсолютно незрозуміле. Ніхто в стінах «Столичного Олімпу» ніколи не чув, щоб статуснa керівниця зверталася до своєї зіркової вчительки просто на ім’я і з таким відвертим жахом у голосі.
Катерина Ігорівна, немов у глибокому трансі, на неслухняних ногах вийшла в коридор. Двері за нею м’яко, але дуже остаточно зачинилися, залишаючи клас у стані абсолютного шоку.
У порожньому коридорі розмова була короткою, але за своєю суттю нагадувала вибух бомби.
— Ларисо, я взагалі не розумію, що коїться! Якщо це через Гончара, то я просто виконувала свою роботу і підтримувала наші стандарти…
— Замовкни! Просто замовкни! — Лариса Андріївна грубо схопила її за лікоть. Її голос вібрував від жаху. — Я щойно поклала слухавку. Зі мною особисто зв’язувався керівник протокольного відділу Міністерства оборони та черговий Управління державної охорони!