Протягом тижня після суду директора Ковальчука відсторонили від посади без збереження заробітної плати. Управління освіти публічно оголосило про внутрішнє розслідування. А менш ніж за місяць незалежний аудит повністю підтвердив усе, що Соломія розклала по поличках у суді: понад мільйон двісті тисяч гривень фіктивних накладних, пропущених через підставну фірму.
Прокуратура відкрила кримінальне провадження. Брат дружини Ковальчука пішов на угоду зі слідством і здав свого родича з усіма потрохами. Григорій читав про це у місцевих новинах, сидячи за своїм кухонним столом, і майже ніяк не коментував.
Наступного вечора після суду Ніна застала батька на кухні. Була десята вечора. Він стояв біля мийки, міцно вчепившись у край стільниці і важко дихаючи.
— Як довго? — різко запитала вона.
Григорій навіть не намагався вдати, що не розуміє, про що вона.
— Кілька місяців. Оцей біль у грудях… Він то з’являється, то зникає.
— Григорію Максимовичу, — Ніна стала в дверях, схрестивши руки на грудях. На її обличчі з’явився той самий беземоційний вираз професійної медсестри, який не терпів жодних заперечень. — Скільки було таких нападів?
— Чотири… може, п’ять.
— Тривалість?
— Секунд десять-п’ятнадцять.
— Характер болю? Гострий?
— Ні, тисне. Ніби щось важке поклали.
— Задишка буває?
— Іноді.
— Запаморочення?
— Було один раз. Учора в суді.
Ніна на мить підняла очі до стелі, глибоко вдихаючи, намагаючись опанувати свій страх. Потім суворо подивилася на батька:
— Завтра ми їдемо до кардіолога.
— Ніночко, доню…
— Завтра. Вранці. — відрізала вона.
Григорій важко сперся на стільницю:
— Я просто не хотів, щоб ви хвилювалися. У вас і так повно проблем, у кожної своє життя…
Ніна перетнула кухню і стала просто перед ним. Тепер їй було двадцять сім років. Вона була кваліфікованою медсестрою реанімації, яка тягнула подвійні зміни і могла їхати чотири години без зупинки, якщо тато дзвонив і його голос здавався їй трохи стурбованим.
Вона подивилася йому просто в очі.
— Наші життя взагалі почалися тільки тому, що ти почав за нас хвилюватися, — тихо, але надзвичайно переконливо сказала вона. — Кожна з нас сьогодні жива, здорова і має майбутнє тільки тому, що ти достатньо переймався, щоб підняти немовля з підлоги. Щоб забрати сироту з кабінету директорки. Щоб спуститися в той жахливий підвал із гарячим супом і пледом. Ти хвилювався за нас кожного божого дня. Тому ти не маєш жодного права забороняти нам хвилюватися за тебе. Зрозумів?
Григорій довго дивився на неї. Його очі заблищали. Потім він опустив погляд на підлогу.
— Добре. Завтра.
Прийом у лікаря був призначений на дев’яту ранку. Ніна була за кермом. Соломія міряла кроками коридор перед кабінетом, а Ліля примчала одразу після свого першого уроку.
Лікар призначив повне обстеження: кардіограма, аналізи крові, стрес-тест. Результати були готові по обіді.
— Стенокардія напруги, — констатував сивий кардіолог. — Проблема серйозна, але контрольована. Потрібні ліки, дієта і трохи менше стресу. Будемо регулярно спостерігатися. Але вам варто було звернутися набагато раніше.
— Я був дуже зайнятий, — тихо сказав Григорій.
Лікар перевів погляд на трьох молодих жінок, які сиділи в ряд на кушетці біля стіни.
— Зайняті чим?
— Був зайнятий власною впертістю, — буркнула Ніна.
Григорій мовчки взяв рецепт. Він пообіцяв приходити на всі планові огляди і приймати пігулки за графіком. Коли вони вийшли до машини, Соломія дістала зі своєї сумки велику пластикову таблетницю на сім днів, розбиту на секції “Ранок-Обід-Вечір”.
— Де ти це взяла? — здивувався чоловік.
— Купила ще минулого тижня, — усміхнулася вона. — Передчуття.
Через три місяці в гімназії розпочався масштабний ремонт. Аудиторська перевірка змусила державу повернути вкрадені кошти, і їх спрямували туди, куди вони мали піти з самого початку. До школи зайшли справжні будівельні бригади. Замінили стару систему опалення. Поштукатурили і пофарбували коридори. Полагодили всю сантехніку.
Ліля дивилася з вікна свого класу, як робітники демонтують ту саму батарею, що була мертвою з листопада. Того дня вона проводила уроки для своїх третьокласників у теплій кімнаті вперше за всю зиму.
Соломія повернулася до міста. Вона відмовилася від усіх престижних співбесід у корпоративних фірмах і прийняла пропозицію центру безоплатної правової допомоги, де вела справи людей, які не могли дозволити собі дорогих адвокатів.
Вона дзвонила Григорію щонеділі ввечері:
— Як таблетки?
— П’ю. Усі за розкладом.
— Усі-усі?
— Усі-усі, Солю.
— А їжа?
— Тричі на день.
— Оце щось новеньке.
Ніна приїжджала кожні другі вихідні. Вона мовчки міряла йому тиск, перевіряла пластикову таблетницю, щоб переконатися, що правильні комірки порожні, а потім вони просто сиділи на кухні, пили каву і мовчали. Григорій найбільше любив ці мовчазні ранки.
Навесні Ліля привела свій клас на екскурсію до Григорія. Двадцять галасливих дітлахів вишикувалися в один ряд в оновленому коридорі. Вона зупинила їх біля старих дверей підсобки.
— Саме тут раніше працював дідусь Григорій, — сказала вона малечі. — Він доглядав за всією нашою школою.
Маленький хлопчик із переднього ряду задер голову і подивився на сивого чоловіка:
— А ви правда тут жили?
— Ні, не жив, — м’яко усміхнувся Григорій. — Але проводив тут набагато більше часу, ніж удома.
— Моя мама каже, що ви супергерой, — серйозно заявив малюк.
Григорій зніяковіло подивився на Лілю. Вона сяяла.
— Я просто завгосп, — сказав він хлопчику. — Я лагоджу речі.
У червні управління освіти влаштувало невеличку церемонію. Районна рада одноголосно проголосувала за те, щоб назвати повністю відремонтований великий спортзал на честь Григорія. Він дізнався про це, коли Ліля вручила йому офіційне запрошення за недільним обідом.
— Нізащо, — відрубав Григорій.
— Усе вже вирішено, — знизала плечима Ліля.
— Я не хочу, щоб моїм ім’ям називали будівлю.
— Це не на будівлі, це просто маленька табличка біля дверей, — заспокоїла його Соломія.
— Я не хочу табличку.
— Пізно, — Ніна відпила чай. — Її вже відлили з бронзи.
Церемонія відбулася сонячного суботнього ранку. Григорій одягнув свій старий костюм, який дівчата силоміць віддали в хімчистку. Спортзал був переповнений. Підлогу повністю перестелили, відшліфували і вкрили свіжим лаком. Та моторошна тріщина зникла безслідно. Під стелею горіли нові яскраві лампи. А біля головного входу висіла солідна бронзова табличка: “Спортивна зала імені Григорія Максимовича. Присвячується чоловікові, який тримав цю будівлю від руйнування”.
Григорій стояв перед нею і перечитував текст тричі. А потім подивився на блискучий паркет. Його пам’ять миттєво перенеслася на двадцять чотири роки назад. О пів на п’яту ранку. Холодне приміщення, промінь ліхтарика і дитячий плач із картонної коробки в кутку.
Він обернувся до натовпу. Усі дивилися на нього, чекаючи промови. Він відкрив рота, щоб сказати щось мудре, але слова застрягли в горлі.
— Дякую, — зрештою сказав він. — Я… я більше не знаю, що сказати. Дякую вам.
Люди вибухнули оплесками. Григорій швидко відійшов від таблички і дозволив своїм дівчатам оточити його, сховавшись за їхніми спинами від зайвої уваги.
І на цьому все завершилося.
Звичайний недільний вечір. Кухонний стіл і три стільці.
Соломія сиділа на важкому дубовому стільці. Ніна вмостилася на металевому розкладному. Ліля сиділа на своєму синьому дерев’яному табуреті. А Григорій сидів на чолі столу. Звісно, це був круглий стіл, і в нього не було справжнього “чола”, але дівчата завжди залишали це місце для нього.
Ліля приготувала вечерю: запечену курку, картопляне пюре та салат. Григорій з’їв дві повні порції, бо Ніна пильно за ним стежила, а вона ще минулого тижня постановила, що дві порції — це його новий обов’язковий мінімум.
Після вечері Соломія мила посуд. Ніна витирала його рушником, а Ліля розставляла по полицях. Григорій сидів за столом і просто дивився, як вони рухаються його маленькою кухнею. Вони робили так із того самого віку, коли вперше змогли дотягнутися до стільниці.
Соломія поставила останню тарілку в сушку, витерла руки і обернулася:
— Ти сьогодні якийсь мовчазний.
— Я завжди мовчазний, доню.
— Сьогодні мовчазніший, ніж зазвичай, — вона сіла навпроти нього. — Про що думаєш?
Григорій повільно обвів поглядом три стільці. Дубовий з барахолки. Металевий зі шкільної їдальні. Синій табурет, який Ліля пофарбувала у дванадцять років. Три стільці, які він збирав по одному, впродовж довгої низки днів, що пролетіли набагато швидше, ніж він міг собі уявити.
Він подивився на Соломію. На Ніну. На Лілю.
— Я просто думав про те, — ледь чутно промовив він, — що все вийшло… цілком непогано.
Соломія тепло усміхнулася. Ніна опустила очі, ховаючи розчулений погляд у чашці з кавою. А Ліля просто потягнулася через стіл і поклала свою долоню поверх пошрамованої руки батька.
Вони довго сиділи саме так. Ніхто не промовив ні слова. Над їхніми головами рівно гуділа кухонна лампа — та сама, у якій Григорій нарешті замінив стартер.
А надворі, в кінці вулиці, тихо спала стара гімназія, у вікнах якої відбивалися зорі, а новенька бронзова табличка ловила останні промені вечірнього київського сонця.