Він перевів погляд на своїх дівчат.
— Люди часто питали мене, навіщо я брав дітей, якщо в мене не було грошей. Вони мали рацію. У мене не було ні грошей, ні великої квартири, ні зв’язків.
Він випростав спину, наскільки дозволяв хребет.
— Але щоб виховати дитину, гроші — це не головне. Головне — бути поруч. Я був поруч із цими дівчатами кожного божого дня. І я був поруч із тією гімназією. І мені не соромно дивитися людям в очі.
Раптом він міцно вчепився обома руками за край трибуни. Його кісточки побіліли.
Той самий тиск у грудях повернувся. Але цього разу мішок із цементом здався вдвічі важчим. В очах потемніло, пульс гулко забив у скронях. Три секунди. П’ять. Сім.
Григорій стиснув зуби, зробив надзусилля і розігнувся. Він кліпнув очима, розганяючи туман.
— Мені більше нічого додати, — тихо сказав він і повільно повернувся на своє місце.
Ніна в першому ряду завмерла. Вона бачила це. Вона все зрозуміла. Григорій сів і поклав руки на коліна, міцно стиснувши їх, щоб ніхто не бачив, як вони тремтять.
Суддя зняла окуляри. Вона подивилася на прокурорів, на адвокатів, на блідого директора Ковальчука.
— Перед тим, як ми перейдемо до дебатів, я хочу зазначити одне, — її голос лунав як грім. — Докази, надані захистом, викликають серйозні підозри щодо фінансової чистоплотності керівництва районного управління освіти. Я наказую вилучити всі оригінали накладних та фінансових звітів для передачі їх слідчим органам.
Адвокат Ковальчука схопився і спробував сказати щось у своє виправдання, але його промова була жалюгідною. Він бубонів про процедури та регламенти, жодним словом не згадавши ні фірму “БудСтандарт-Плюс”, ні підроблені підписи. За три хвилини він здався і сів на місце.
Тоді настала черга Соломії. У неї були підготовлені аркуші з промовою, але вона залишила їх на столі.
— Ваша честь, — вона дивилася прямо на суддю. — Я скажу коротко, бо мій клієнт — проста і пряма людина. За все своє життя Григорій Максимович заробив сумарно не більше, ніж коштує один преміальний автомобіль. Тридцять років важкої праці двірником і завгоспом. Усі ці копійки він витратив на те, щоб виростити трьох сиріт, які не мали у світі нікого, крім нього.
Вона показала на нього рукою.
— Це чоловік, який знайшов покинуте немовля в картонній коробці і забрав додому. Який став батьком для дівчинки, чия мама розбилася в аварії. Який витягнув побиту дитину з холодного підвалу. Григорій Максимович фізично не міг вкрасти мільйони з бюджету. У нього ніколи не було таких грошей. У нього є лише стара хрущовка, проїзний на трамвай і шафа, забита робочими зошитами.
Голос Соломії лунав на всю залу, пробираючи до мурашок.
— Те, що мав, він віддав. Кожен час свого життя. Він фарбував стіни на вихідних, ремонтував парти і грів воду для дітей. А ті сотні тисяч, які виділяла держава, осіли в кишенях корумпованого чиновника, який сьогодні мав нахабність звинуватити цього святого чоловіка у власних злочинах!
Соломія сіла. Григорій відчув, як її рука знайшла його долоню під столом і міцно стиснула.
Суддя довго дивилася на матеріали справи. Тиша в залі була такою дзвінкою, що здавалося, ніби повітря зараз лусне.
— У справі за позовом районного управління освіти до Григорія Максимовича… — суддя підняла голову. — Позов відхилено в повному обсязі. Справу закрито.
Григорій не поворухнувся.
— Крім того, — продовжила суддя суворим тоном, — я виношу ухвалу про ініціювання негайного незалежного аудиту фінансової діяльності гімназії та управління освіти за останні три роки. Усі контракти, накладні та договори з підрядниками мають бути вилучені протягом двадцяти чотирьох годин.
Вона подивилася прямо на Ковальчука:
— Цей суд вкрай серйозно ставиться до фактів розкрадання коштів у сфері освіти.
Адвокат позивача почав гарячково збирати свої документи в портфель. Ковальчук різко підвівся, застебнув піджак і мовчки, майже бігом, покинув залу суду. Він не дивився ні на кого.
Григорій сидів і дивився на подряпини на дерев’яному столі.
Соломія знову стиснула його руку.
— Тату, — прошепотіла вона. Обличчя її було мокрим від сліз. — Усе закінчилося. Ми виграли.
Він повільно кивнув. Хотів щось сказати, але не зміг видавити ні слова.
Ніна і Ліля перестрибнули через бар’єр. Ніна обняла його першою, потім підбігла Ліля. Григорій стояв посеред зали суду в оточенні трьох своїх доньок. Він сховав обличчя в маківку Соломії і просто міцно тримав їх усіх, дозволяючи нарешті вийти тому напруженню, яке з’їдало його останні тижні.
Коли вони вийшли в коридор, пролунали оплески. Люди плескали йому так щиро і гучно, що Григорій зовсім знітився і намагався йти швидше, але Соломія притримувала його за плече.
Сусідка схопила його за рукав: “Я ж казала! Я знала, що правда переможе!” Кухар із їдальні потис йому руку так, що ледь не зламав: “У цю неділю чекаю всіх вас на святковий обід. За мій рахунок!” Вдова директорки просто мовчки торкнулася його плеча і усміхнулася.
На сходах перед будівлею суду Григорій зупинився і озирнувся на важкі двері.
— Стільки років прожив… — тихо промовив він. — І вперше побував у суді заради себе.
— Ти молодець, — сказала Соля.
— Я нічого не зробив.
— Ти зробив усе, тату. Багато років тому. А сьогодні — це була просто бюрократія.