На той час Григорій уже переніс немовля до своєї комірчини біля тепловузла — найгарнішого і найтеплішого місця в усій старій будівлі. Він дбайливо укутав малечу у свою робочу куртку і сидів поруч на перекинутому відрі, боячись навіть дихати. Лікарі швидко оглянули дитину. Холодна, голодна, але, на диво, абсолютно здорова.
— Будемо шукати місце, — тихо сказала працівниця соцслужби, заповнюючи якісь бланки. — Дайте нам кілька днів. Патронатні родини зараз переповнені.
— А куди вона поїде сьогодні на ніч? — насупився Григорій.
— У нас є кризовий центр…
— Я можу забрати її до себе, — слова вирвалися швидше, ніж він встиг подумати.
Жінка відірвала погляд від паперів і уважно подивилася на нього. Сорокатрирічний чоловік у потертому светрі, з натрудженими руками, що бережно тримав крихітний згорток посеред шкільної підсобки.
— Григорію Максимовичу, це дуже шляхетно з вашого боку, але у нас є процедури…
— Я знаю про ваші процедури, — тихо перебив він. — Я просто кажу, що маю вільну кімнату. Вона… вона належала моєму синові.
Щось ледь помітно здригнулося на обличчі жінки.
— Вашому синові?
— Він помер. Дуже давно.
Вона подивилася на немовля, потім знову на завгоспа, і важко зітхнула.
— Кілька днів, — сказала вона, ховаючи ручку. — До четверга ми знайдемо для неї родину.
— До четверга мене влаштовує.
Четвер настав і минув. Невеликий приватний будиночок Григорія на старій Дарниці мав дві кімнати і крихітну ванну з віконцем, яке ніколи до кінця не зачинялося. У другій кімнаті досі стояло дитяче ліжечко. Над ним висіла карусель із дерев’яними зірочками, які Григорій колись вистругав власноруч. На матраці сидів старий плюшевий ведмідь, а на поличці припадала пилом стопка дитячих книжок. Від дня похорону чоловік жодного разу не відчиняв ці двері і не планував цього робити до кінця свого життя.
Але тієї ночі, коли він приніс дівчинку додому, він натиснув на клямку. Він довго стояв на порозі, вдихаючи запах старого пилу і зупиненого часу. Потім мовчки закотив рукави, вимив ліжечко до блиску, виправ і висушив на батареї стару постіль, і лише тоді поклав немовля спати.
Вона проспала рівно дві години. А потім прокинулася з таким криком, що ледь не дзвеніли шибки. Григорій розводив суміш із баночки, яку йому дала соцпрацівниця, годував її, носив на руках, чекав, поки вона відригне, міняв підгузок і годинами ходив з нею туди-сюди тісною кімнатою, співаючи якісь безглузді мотиви без слів. Щойно вона затихала, минало півтори години — і все починалося знову.
На світанку він усвідомив, що спав від сили хвилин сорок. На його єдиній чистій сорочці була пляма від молочної суміші, а шию нестерпно ломило після ночі в старому кріслі-гойдалці. Він стояв на кухні, заварюючи свою дешеву каву, дивився у вікно на сірий київський ранок і раптом зрозумів: це був перший день за останні роки, коли він прокинувся без нищівного відчуття порожнечі.
Обіцяні “кілька днів” перетворилися на тиждень. Тиждень розтягнувся на два. Соцпрацівниця періодично телефонувала, але новини були невтішними: кризові центри переповнені, черга з прийомних сімей не рухається. Вона обережно питала, чи справляється він і чи потрібні йому речі. Григорію було потрібно абсолютно все, але він не сказав ані слова. Він просто пішов на найближчий ринок і на всі свої заощадження накупив підгузків, пляшечок, пелюшок і дешеву пластикову ванночку.
Директорка гімназії, сувора, але справедлива жінка, яка знала Григорія ще з його першого робочого дня, дозволила йому брати дитину на роботу. Вона не підписувала жодних офіційних наказів. Просто зустріла його в коридорі, уважно подивилася поверх окулярів і сказала:
— Облаштуй собі місце в дальній підсобці. І тримай двері зачиненими, якщо нагряне комісія з управління освіти.
Григорій відгородив куток своєї комірчини старою ширмою, застелив її ковдрами і поставив туди дитяче автокрісло, яке купив за безцінь на барахолці. Тепер він мив коридори, а дитина спала за кілька метрів від нього. Коли вона починала плакати, він брав її на руки, садовив на стегно і продовжував працювати однією рукою, майстерно викручуючи швабру.
Вчителі, звісно ж, усе помітили. Їх неможливо було обдурити. Вчителька других класів мовчки принесла великий пакет дитячого одягу, з якого виросла її онука. Викладачка музики залишила на його столі дві упаковки дорогої імпортної суміші. А тітка Валя, головна кухарка шкільної їдальні, почала щодня залишати на тумбочці біля підсобки тарілку з гарячим обідом, не кажучи при цьому ні слова.
Ніхто не питав Григорія про його довгострокові плани. Ніхто не читав нотацій, що йому не потягнути дитину на зарплату двірника. Вони просто спостерігали, як чоловік, у чиїх очах роками стояла глуха темрява, раптом знову повернувся до життя.
Він назвав її Соломією. На честь своєї матері. Його мама все життя пропрацювала кухарем у заводській їдальні на Полтавщині, підняла на ноги чотирьох дітей на копійчану зарплату і жодного разу не поскаржилася на долю. Коли Григорію було десять, і сусідські хлопці насміхалися з його зношених черевиків, мати посадила його за стіл, погладила по голові і сказала: “Ти людина, Гришо. З чистою душею. І цього достатньо, не дозволяй нікому казати тобі інше”. Григорій вирішив, що якщо ця маленька знайда і має носити чиєсь ім’я, то лише її.
Минуло чотири місяці. Одного вечора телефон знову задзвонив.
— Григорію Максимовичу, ми досі не знайшли родину, — голос соцпрацівниці був похмурим. — Родичів немає. Мушу бути чесною: шанси на те, що біологічна сім’я з’явиться, дорівнюють нулю.
— І що з нею буде? — чоловік завмер, стискаючи слухавку.
— Її переведуть до дитячого будинку.
Григорій мовчав. Він дивився, як маленька Соломія мирно сопе у своєму ліжечку.
— А якщо я залишу її собі?
— Вам доведеться подавати до суду на оформлення опіки. Будуть слухання, перевірки умов проживання, довідки про несудимість, комісії…
— Які документи мені треба зібрати?
Судове засідання відбулося через три тижні в Дарницькому районному суді. Григорій сидів у залі в єдиному костюмі, який мав — старому, радянського крою, купленому колись у секонд-хенді, що висів на його широких плечах мішком. Напередодні ввечері він до блиску натер свої старі черевики шматком тканини, змоченим у соняшниковій олії, бо на крем для взуття грошей не залишилося.
Суддя — строгий чоловік у мантії — довго гортав справу, а потім важко подивився на Григорія.
— Громадянине, ви просите суд надати вам постійну опіку над немовлям.
— Так, ваша честь.
— Ви працюєте завгоспом у школі.
— Так, ваша честь.
— І ви плануєте виховувати дитину самостійно, не маючи дружини.
— Так.
— Ви взагалі розумієте фінансові вимоги? Медичне обслуговування, одяг, харчування, майбутнє навчання? Чи усвідомлюєте ви вартість базових потреб дитини в наш час?
Григорій випростався. Його костюм був завеликий, від взуття ледь помітно пахло олією, але він заповнив цей простір усією гідністю, яку мав.
— Ваша честь, я знаю, хто я є. Я мию підлоги, чищу труби і міняю замки. Я не заробляю великих грошей. Але цю дитину залишили на холодній підлозі в моїй будівлі. Я годую її, міняю пелюшки і не сплю з нею ночами вже чотири місяці. Ніхто інший за нею не прийшов. Жодна жива душа.
Він зробив паузу і подивився судді просто в очі.
— Її потрібна людина, яка буде поруч. І я тут.
Соцпрацівниця, яку викликали як свідка, підтвердила кожне слово:
— За чотири місяці жодна сім’я не зацікавилася цією дівчинкою. Григорій Максимович був її єдиним опікуном. Дитина здорова, набирає вагу і розвивається за віком. І, спираючись на свій професійний досвід, можу стверджувати: він найбільш уважний батько, якого я зустрічала за роки своєї роботи.
Того ж дня суддя ухвалив рішення про тимчасову опіку. Повне усиновлення оформили через півроку, після десятків перевірок і довідок про несудимість, які виявилися кришталево чистими, адже Григорій за все своє життя не порушив жодного закону.
Він виходив із будівлі суду, тримаючи на одній руці Соломію, а в іншій — пластикову папку з рішенням. Жінка з канцелярії, проходячи повз, притримала для нього важкі двері.
— У вас велике серце, чоловіче, — тихо сказала вона.
Григорій подивився на малечу, яка саме зосереджено жувала комір його затертої куртки.
— Їй просто потрібна була людина, — усміхнувся він. — От і все.