Це було дуже давно. Соля зробила свої перші кроки на старій кухні його “хрущовки”. За тим самим хитким кухонним столом вона щовечора робила уроки — від перших каракулів у прописах до випускних іспитів у старшій школі. Вона сперечалася з ним у підлітковому віці, самостійно вступила на бюджет до Національного університету, тягнула три підробітки одночасно і два місяці тому блискуче склала іспит на адвоката. Григорій сидів у задньому ряду під час урочистої церемонії її присяги, вдягнений у той самий костюм із секонд-хенду. Він досі висів на ньому мішком, але чоловікові було байдуже — він плакав від гордості.
А зараз він сидів за цим самим столом, і стос казенних паперів називав його злодієм.
Близько одинадцятої вечора почувся гуркіт автомобільних дверцят. Світло фар ковзнуло по кухонному вікну, а на ґанку почулися швидкі кроки. Григорій відчинив вхідні двері. На порозі стояла Соломія з невеликою валізою на коліщатках і важкою шкіряною сумкою через плече. Вона була в суворому сірому брючному костюмі. Григорій одразу це помітив: його маленька дівчинка виглядала як справжній, солідний адвокат.
— Тобі не треба було зриватися вночі… — почав він, але вона лише махнула рукою.
Соломія мовчки пройшла повз нього на кухню і завмерла, побачивши стіл. Папери були розкладені всюди. Текст позову. Деталізовані списки. Акти прийому-передачі з акуратно надрукованим прізвищем Григорія.
Вона кинула сумку на підлогу, відсунула важкий дубовий стілець і сіла. Взяла першу сторінку і почала читати. Її поза була такою знайомою: нахилена вперед, одна рука швидко перегортає аркуші, інша — міцно притиснута до стільниці. Саме так вона сиділа над домашніми завданнями з математики, поки Григорій мив підлогу навколо неї.
За кілька хвилин вона підняла очі:
— Розказуй. Усе, що знаєш.
Григорій розповів усе, хоча знав небагато. Лист прийшов без попередження. Жодних дзвінків із райвно чи дирекції. Просто товстий пакет документів у казенному конверті з печаткою.
Соля читала кожну сторінку. Позов налічував понад сорок аркушів, і вона опрацьовувала його так само, як робила все у своєму житті — повільно, дотошно, вчитуючись у кожну кому. Григорій сидів навпроти і мовчки пив свою холодну, гірку каву.
Через годину вона підняла голову:
— Григорію, тут усе дуже конкретно. Дати, номери накладних, точні суми. Вони стверджують, що ти робив замовлення на постачання матеріалів, які ніколи не доїжджали до школи. Будівельні інструменти, пиломатеріали, сотні літрів дорогої фарби, імпортні світильники…
— Я щомісяця підписував бланки заявок! Це був мій обов’язок як матеріально відповідальної особи.
— Ці папери кажуть, що ти замовляв матеріали, які так і не з’явилися в будівлі. І це тривало роками.
— Кожен цвях, кожна банка фарби, які я просив, ішли в роботу! — голос Григорія здригнувся. — Я ж вів облік, Солю!
— Який облік? — вона миттєво напружилася.
— Свої зошити. Я записував туди кожен ремонт, який робив. Кожну заявку, яку подавав, кожну лампочку, яку вкрутив.
Соломія подивилася на нього широко розплющеними очима.
— Де ці зошити?
— У шафі в коридорі. У мене там цілий архів, за кілька десятків років.
Соломія ледь помітно усміхнулася, але одразу знову стала серйозною. Вона перевела погляд на документів.
— Хто такий Валерій Едуардович Ковальчук?
— Наш новий директор. Його прислали десь роки півтора тому, після того як попередня директорка пішла на пенсію.
— Що ти про нього знаєш?
— Та нічого особливого. Завжди в напрасованих сорочках, говорить багато і красиво. У перший же місяць роботи урізав бюджет на утримання школи майже до нуля. Нещодавно я зайшов до нього в кабінет і сказав, що запаси мийних засобів та фарби закінчуються, хоча за звітами гроші на них виділялися справно. А через два тижні… отримав оце, — він кивнув на папери.
Соля довго мовчала. Потім тихо попросила:
— Розкажи мені про гімназію. Про все.
— З чого почати? — чоловік подивився на свої натруджені руки.
— Із самого початку.
І Григорій почав розповідати. Не про суд. А про саму будівлю, яка стала його другим домом. Про довгі лункі коридори, які він мив до сходу сонця. Про старі чавунні батареї, які він лагодив за допомогою деталей із найближчого господарського ринку. Про дірявий дах, який крив власним руберойдом. Про ту саму комірчину під сходами, де він зберігав свої інструменти, робочі зошити і де колись стояло автокрісло з маленькою Солею.
І про ту саму підсобку, куди щодня приходила маленька дівчинка з підручниками і питала, чи має дядя Гриша печиво.
Ніна була донькою Катерини, жінки, яка працювала на дві ставки в місцевій дешевій їдальні “Домашній смак”. Вона приходила на зміну вдосвіта і йшла пізно ввечері, працюючи шість днів на тиждень. У Катерини завжди були темні кола під очима від хронічного недосипу і шершава, потріскана шкіра на руках від постійного миття посуду в гарячій воді з хлоркою. Але щоранку вона вела маленьку Ніну до школи в ідеально чистому одязі, з туго заплетеними косичками.
Ніні тоді було п’ять років. Вона була тихою, дрібною як на свій вік дівчинкою. На уроках завжди сідала за останню парту і ніколи не підіймала руку, бо дуже соромилася.
Щодня рівно о 15:15, коли лунав дзвоник і галаслива дітвора висипала на вулицю, Ніна тихою тінню з’являлася на порозі комірчини Григорія. Вона не стукала. Просто приходила, сідала на перевернуте відро біля дверей і запитувала:
— Дядю Гришо… у вас є крекер?
У Григорія завжди був крекер. Після її другого візиту він спеціально купив кілька пачок солоного печива і тримав їх на верхній полиці. Він давав їй кілька штук, і вона гризла їх по одному, намагаючись розібратися з домашнім завданням з математики.
— Скільки буде сім плюс вісім? — питала вона, дивлячись на свої пальчики.
— А ти як думаєш?
Вона довго рахувала.
— П’ятнадцять.
— От бачиш, сама знаєш, — усміхався він.
Це тривало місяцями. Григорій ніколи не питав, чому вона не ходить на групу подовженого дня. Він і так усе розумів: у Катерини просто не було на це грошей. Їдальня не відпускала жінку до шостої вечора, а залишити дитину не було з ким. Тож щодня завгосп і маленька першокласниця сиділи в підсобці. Вона робила уроки, а він перебирав інвентар, заповнював свої зошити і відповідав на її безкінечні запитання.
Іноді вона засинала просто на відрі, поклавши голову на коліна. Тоді Григорій брав її на руки, відносив на старий диван у приймальні і чекав, поки Катерина примчить на своєму старенькому “Ланосі”. Вона забігала прямо в робочому фартусі, від неї пахло пересмаженою олією і втомленою покорою.
— Дякую вам, Григорію Максимовичу, — щоразу повторювала вона зі сльозами на очах. — Я не знаю, що б без вас робила. Вона вам не заважає? Ніна вдома тільки про вас і говорить. Каже, що ви найрозумніший чоловік у всій школі.
Григорій тихо сміявся:
— Вона просто ще не бачила нашого вчителя фізики.
Катерина усміхалася у відповідь. Це була дуже втомлена, але надзвичайно світла усмішка.
Аварія сталася в лютому. Стояла страшна ожеледиця. Велика фура-рефрижератор вилетіла на зустрічну смугу на окружній дорозі. Катерина саме поверталася зі зміни. Її старенький “Ланос” перетворився на зім’яту бляшанку. Вона померла ще до приїзду швидкої.