Того дня Ніна, як завжди, сиділа в комірчині Григорія, коли до них зайшла завуч. Григорій лише раз глянув на її бліде, мов крейда, обличчя і одразу все зрозумів. Він уже бачив такий вираз раніше — у лікарняному коридорі, коли лікарі вийшли з реанімації, де лежав його Данилко, і земля пішла з-під ніг.
— Ніночко, сонечко, — голос завуча тремтів. — Ходімо зі мною на хвилинку в кабінет?
Ніна перелякано подивилася на завгоспа. Він кивнув, ковтаючи клубок у горлі.
— Йди, маленька. Я буду тут.
Їй розповіли все в кабінеті директорки. Григорій стояв під дверима і чув, як вона почала плакати. Це не була істерика. Це був тихий, глухий стогін дитини, яка ще не знає слів, щоб описати свій біль.
Він чекав. Хвилин через двадцять завуч вийшла в коридор, витираючи очі хустинкою:
— Служба у справах дітей уже їде. Ми обдзвонили всіх із її анкети.
— Хтось приїде? — запитав Григорій.
— Нікого немає. Узагалі нікого.
Чоловік рішуче відчинив двері і зайшов до кабінету. Ніна сиділа у великому шкіряному кріслі, її маленькі ніжки навіть не діставали до підлоги. На колінах лежав розкритий зошит з математики. Її обличчя було мокрим від сліз, але вона вже не плакала — просто мовчки дивилася в одну точку порожніми очима.
Він підсунув стілець і сів поруч.
— Дядю Гришо? — її голосок ледь було чути.
— Я тут, Ніно.
— Моя мама померла.
— Знаю, сонечко. Знаю.
— А що тепер буде зі мною?
Григорій не мав правильної педагогічної відповіді. Тож він сказав єдине, що міг гарантувати:
— З тобою все буде добре.
— Звідки ви знаєте?
— Тому що я за цим простежу.
Він подав документи на опіку того ж тижня. Цього разу соцпрацівником був молодий хлопець у дешевій краватці, який постійно зазирав у свої бланки. Григорій швидко заповнив кожну графу — він уже знав цю бюрократію напам’ять.
— Громадянине, у вас на утриманні вже є одна малолітня дитина, — суворо сказав хлопець.
— Знаю.
— І ваші доходи… вони ж мінімальні. Ви працюєте завгоспом.
— Це я теж знаю.
— Взяти другу дитину за таких умов — це просто нереально…
— Слухай сюди, хлопче, — Григорій подався вперед. — Ця дівчинка місяцями сиділа в моїй підсобці. Вона їсть мої крекери, робить уроки на перевернутому відрі і засинає в мене на руках. Її мати щойно розбилася, і жодна людина у світі не прийшла за нею. Я не питаю тебе, чи це реально. Я вимагаю, щоб ви віддали її мені.
Хлопець довго дивився на завгоспа, а потім мовчки почав ставити печатки на папери.
Соломії було лише два роки, коли Ніна переїхала до них. Григорій переніс речі молодшої до своєї кімнати, а Ніні віддав окрему. Соля трохи покапризувала перший вечір, а потім звикла — вона завжди швидко адаптувалася. З Ніною було набагато складніше.
Перший тиждень вона взагалі не розмовляла. Вона просто сиділа на кухні і дивилася у свою тарілку. Щоранку Григорій готував їй яєчню з тостами — саме так, як колись готувала Катерина. Але одного ранку на восьмий день він зайшов на кухню і завмер: маленька Ніна стояла біля газової плити.
— Ти що робиш? — перелякано запитав він.
— Роблю яєчню, — тихо сказала вона, розбиваючи яйце на сковорідку. — Ви робите її неправильно. Мама завжди додавала трохи молока.
Григорій мовчки спостерігав, як п’ятирічна дитина вчить його готувати правильний омлет. Того ранку вони вперше поснідали разом, сидячи в тиші на старій кухні. Це була перша повноцінна їжа, яку вона з’їла від дня смерті матері.
А потім у їхньому житті з’явилася Ліля.