Соломія примружилася. Її очі розширилися від шоку.
— Це… березень минулого року.
— А тепер згадай, — Ніна різко обернулася до батька. — Григорій не працює в цій школі вже два роки! Йому ж оформили пенсію і він звільнився за станом здоров’я!
Над кухонним столом зависла мертва тиша. Лише старий холодильник гудів у кутку.
Соломія гарячково витягла ще п’ять накладних із самого низу стосу. Усі вони були датовані періодом після виходу Григорія на пенсію. На кожній з них у графі “Прийняв завгосп” стояло його прізвище. І на кожній стояв підпис, який здалеку нагадував його розмашистий почерк, але був явною підробкою.
Григорій нахилився над столом і довго вдивлявся в папери.
— Це… це не моя рука, — тихо вимовив він.
Соломія підняла документ. Її пальці з такою силою стиснули папір, що кісточки побіліли. У її голосі зазвучала холодна, прорахована лють адвоката, який щойно знайшов смертельну слабкість ворога.
— Ці накладні виписані на твоє ім’я, Григорію. Але ти там уже не працював. Хтось роками крав гроші і майстерно підробляв твій підпис.
Наступного ранку Соломія прокинулася раніше за Григорія. Коли він зайшов на кухню о п’ятій, вона вже сиділа за столом. Навколо неї височіли стоси старих, запилених зошитів на пружинах, які вона витягла з комірчини, а поруч були розкладені матеріали судового позову.
— Ти взагалі лягала? — стурбовано запитав він.
— Ні. Зроби кави, — коротко кинула вона, не відриваючи погляду від сторінок.
Григорій мовчки увімкнув чайник. Соломія продовжувала перевіряти записи. У кожному зошиті, на обкладинці якого його акуратним почерком був виведений рік, містився детальний звіт. Кожна полагоджена петля на дверях. Кожна замовлена банка фарби. Кожен витрачений метр дроту. Кожна робоча година.
— Григорію, це ж просто скарб, — вражено прошепотіла Соля. — Вони ведуться з маніакальною точністю.
— Я люблю, коли все під контролем. Це була моя робота.
— Ти фіксував абсолютно все.
Вона поклала його старий зошит за 2018 рік поруч із накладною з управління освіти.
— Дивись сюди. У твоєму зошиті написано, що в жовтні ти замовив тридцять літрів мастики для підлоги. А в офіційних звітах, які надав Ковальчук, вказано сто літрів.
Григорій насупився.
— Я ніколи не просив сто літрів! Ми стільки не використовували навіть за три роки!
— А ось тут, — вона ткнула пальцем у наступний аркуш. — За твоїми записами, у листопаді ти замінив чотири лампи в коридорах. А за їхніми документами на списання пішло сорок вісім ламп і дванадцять нових світильників.
— Там перегоріло лише чотири стартери. Я їх і замінив.
У дверях з’явилася Ніна. Вона досі була в тому ж одязі, в якому приїхала напередодні.
— Отже, хтось банально домальовував нулі в заявках, — констатувала вона, наливаючи собі кави.
Соломія кивнула.
— Хтось переписував оригінальні заявки Григорія або створював повністю фіктивні під його ім’ям. Перші двадцять років усе збігається копійка в копійку. А потім з’являється цей Ковальчук, і починається вакханалія.
З коридору визирнула Ліля.
— Наскільки все погано? — запитала вона пошепки.
— Жахливо, — відрізала Соломія. — Спочатку суми завищували трохи. Зайвий ящик мийних засобів. Кілька десятків банок фарби. Але чим далі, тим більше зростали апетити. Наприкінці обсяги перевищували реальні потреби в чотири-п’ять разів.
— І куди ж пішли всі ці гроші? — запитала Ніна.
— Саме це я зараз і збираюся з’ясувати.
Решту ранку Соломія провела за ноутбуком. Григорій кілька разів намагався змусити її поснідати. Вона відмахувалася. Він мовчки зробив їй великий бутерброд і поставив поруч із чашкою. Вона з’їла його, навіть не помітивши цього, її очі були прикуті до екрана.
Ближче до обіду вона різко закрила ноутбук. Гучний стукіт пластику змусив усіх підстрибнути.
— ТОВ “БудСтандарт-Плюс”, — сказала вона в тишу.
Усі подивилися на неї.
— Кожна завищена або підроблена накладна проходила через цю фірму-постачальника. Я пробила їх через відкриті реєстри юридичних осіб.
Соломія розвернула екран так, щоб усі могли бачити.
— Фірма “БудСтандарт-Плюс” була зареєстрована півтора року тому. А її засновником і кінцевим бенефіціаром є рідний брат дружини Ковальчука.
У кухні запанувала така тиша, що було чути, як за вікном гуде вітер у старих дротах.
— Тобто… — повільно почала Ніна. — Директор завищував кількість матеріалів у документах…
— …замовляв їх у фіктивної фірми свого родича за космічними цінами, — продовжила Соломія. — Гроші з бюджету списувалися, реальні матеріали до школи не доїжджали, а різницю вони клали собі в кишені. Судячи з того, що я змогла розкопати, вони вкрали щонайменше мільйон двісті тисяч.
— А коли я прийшов до директора і сказав, що фарба закінчується і цифри не сходяться… — Григорій опустився на стілець, тримаючись за серце.
— …йому треба було терміново зробити з тебе цап-відбувайла, — жорстко закінчила Соломія. — Він звинуватив тебе в тому, що робив сам. Щоб закрити тобі рота і прикрити власні махінації.
Григорій довго дивився на стіл. З одного боку лежали його старенькі зошити — тридцять років чесної, важкої праці за копійки. А з іншого боку — гори фіктивних паперів, покликаних знищити його життя, його репутацію, все, чим він пишався.
— І що нам тепер робити? — глухо спитав він.
— Ми їдемо до гімназії, — Ліля піднялася з місця, її голос дзвенів від гніву. — І я покажу вам, як виглядають розкрадені мільйони.
Того ж дня по обіді Ліля провела їх до школи через бічний вхід, використовуючи свою магнітну картку. Будівля виглядала значно гірше, ніж Григорій її пам’ятав. Він залишав її в ідеальному, хоч і старому, стані. Тепер же в головному коридорі шматками відвалювалася фарба. По стінах класів повзли огидні жовті плями від дощів. А на паркеті великого спортзалу — там, де він колись знайшов коробку з немовлям, — зяяла глибока, небезпечна тріщина через усе поле.
Ліля вела їх коридорами, як екскурсовод по руїнах.
— Я тричі писала доповідні про розбитий умивальник на другому поверсі. А пожежний вихід у східному крилі заблокований з осені. У моєму кабінеті батарея луснула в листопаді. Замість того, щоб замінити секцію, мені видали старий масляний обігрівач і сказали, що “бюджет вичерпано”.
Соломія фотографувала все на камеру свого телефону. Кожну тріщину, кожну пляму, кожну несправність.
— Ось куди пішли гроші, — гірко сказала Ліля. — Точніше, ось куди вони не дійшли.
Григорій повільно провів долонею по стіні біля кабінету фізики. На його пальцях залишився білий крейдяний пил від старої штукатурки. Він згадав, як два роки тому сам, у свої вихідні, приїжджав сюди і фарбував цю стіну. Безкоштовно. Просто щоб дітям було приємно тут вчитися.
— Пішли звідси, — Соломія м’яко торкнулася його плеча. — Ти бачив достатньо.
Містом поповзли чутки. Григорій не знав, звідки і як швидко розносяться новини, але в їхньому спальному районі ніщо не залишалося таємницею.
Наступного ранку у двері подзвонили. На порозі стояла їхня сусідка з першого поверху, тримаючи в руках тарілку зі свіжими пиріжками і аркуш паперу, списаний нерівним почерком.
— Я тут згадала дещо, — сказала вона, ховаючи очі. — Я записала всі рази, коли ви, Григорію Максимовичу, допомагали нам. Як лагодили паркан у дворі, як міняли трубу в підвалі, як ремонтували сходи в поліклініці. Ви ніколи не взяли з нас ані копійки. Якщо треба буде піти в суд і сказати це під присягою — я піду.