Того ж вечора зателефонував головний кухар із тієї самої їдальні, де колись працювала мама Ніни.
— Я пам’ятаю, як ви приводили дівчат на обід у неділю, — басив він у слухавку. — Ви замовляли три порції котлет із пюре для них і один порожній чай для себе. Я тоді почав крадькома підкладати по додатковій котлеті їм у тарілки. Ви жодного разу нічого не сказали, але я бачив по ваших очах, що ви все зрозуміли. Такі люди, як ви, не крадуть.
А ще за день до них приїхала літня жінка — вдова колишньої директорки гімназії, яка багато років тому дозволила Григорію тримати Солю в підсобці.
Вона мовчки простягнула Соломії пожовклий конверт.
— Мій чоловік зберігав копії всіх важливих документів. Я знайшла це в його старому сейфі.
Усередині лежав офіційний наказ на бланку управління освіти з мокрою печаткою гімназії. Документ дозволяв “Григорію Максимовичу використовувати шкільне майно, електроенергію та підсобні приміщення для особистих потреб у позаробочий час”. Документ був датований тим самим роком, коли Григорій знайшов Соломію.
— Директорка підписала це, бо Григорій постійно намагався вираховувати зі своєї копійчаної зарплати гроші за світло, яке витрачав на кип’ятильник, коли грів суміш для дитини, — тихо сказала вдова. — Вона сказала, що це дурниці, і оформила все офіційно, щоб йому ніколи не змогли дорікнути.
Соломія дивилася на пожовклий аркуш, і її руки тремтіли.
— Цей папірець… він перекреслює половину їхніх звинувачень про нецільове використання ресурсів, — прошепотіла вона. — Григорій мав офіційний дозвіл.
За два дні до першого судового засідання кур’єр доставив товстий пакет від адвокатів Ковальчука.
Соломія розкрила його на кухні. Григорій у цей час нервово мив підлогу. Підлога була абсолютно чистою, він мив її вже втретє за ранок, але чоловік завжди брався за швабру, коли рівень тривоги зашкалював.
— Це пропозиція мирової угоди, — повільно промовила Соломія, пробігаючи очима по тексту.
Григорій зупинився, спираючись на держак швабри:
— Якої ще мирової? Що вони пропонують?
— Вони хочуть, щоб ти заплатив символічний штраф — сто двадцять тисяч гривень. І підписав заяву-визнання про те, що ти “частково використовував шкільне майно в несанкціонованих цілях”. Натомість вони повністю відкликають свій багатомільйонний позов. Ніякого суду. Ніяких адвокатів. Справу закриють.
Григорій важко зітхнув. Сто двадцять тисяч гривень… Для нього це були космічні гроші, але дівчата могли б узяти кредит. І тоді все б закінчилося. Жодного ризику, що його посадять. Жодного публічного ганьблення в залі суду.
Але разом із цим він мав поставити свій підпис під словом “несанкціоновано”. Мав зізнатися на папері, що він — злодій. Цей папірець лежатиме в архіві управління освіти назавжди, і будь-хто зможе ткнути в нього пальцем. Ніхто не читатиме дрібний шрифт. Усі бачитимуть лише одне: Григорій визнав провину.
Він довго стояв мовчки, дивлячись на відро з водою.
— Григорію… — тихо покликала Соломія. Вона пильно спостерігала за кожною зміною емоцій на його обличчі.
— Я думаю.
— Можна я скажу? — вона відклала папери і склала руки на столі.
Він кивнув.
— Коли я вчилася на юридичному, я хотіла все кинути. Тричі. Через шалене навантаження, постійні борги, і через те жахливе відчуття, що я — дитина зі шкільної підсобки — не маю права сидіти в одній аудиторії з мажорами. Щоразу, коли я дзвонила тобі в сльозах і казала, що здаюся, ти відповідав одне й те саме. Пам’ятаєш?
Григорій мовчав. Його горло перехопило.
— Ти казав: “Ти маєш закінчити те, що почала, Солю. Найлегший шлях дуже рідко буває правильним”. — Соломія підвелася. — Ти навчив цьому нас трьох. Ніколи не обирати легку дорогу, якщо правильна — важча.
Вона зробила крок до нього і подивилася йому просто в очі.
— Не обирай її зараз.
Григорій подивився на листки мирової угоди. Потім на Соломію.
— Відхиляй, — твердо сказав він.
Того ж вечора Григорій стояв біля раковини, миючи посуд після вечері. Раптом грудну клітку здавило. Це не був гострий, раптовий біль. Це було схоже на важкий, тупий тиск, ніби хтось поклав йому на груди мішок із цементом.
Він мертвою хваткою вчепився у край кухонної стільниці і завмер, намагаючись вдихнути. Напад тривав секунд п’ятнадцять. Потім тиск повільно відпустив. Григорій шумно видихнув і знову пустив воду з-під крана.
Він не знав, що Ніна стояла в дверях кухні.
— Ти як? — її голос пролунав надто різко.
— Все добре, — він спробував усміхнутися. — Просто встав зашвидко. В очах потемніло.
Ніна примружилася. Вона була дипломованою реанімаційною медсестрою. Вона провела достатньо нічних чергувань у кардіології, щоб безпомилково розпізнати те, що щойно побачила. Але Ніна також добре знала свого батька. Починати скандал і тягнути його до лікарні в ніч перед найголовнішим судом у його житті означало лише зробити гірше.
— Випий води, — тихо сказала вона.
— Вип’ю.
Вона не стала влаштовувати допит, але відтоді не зводила з нього очей ні на хвилину.
Ранок суду. Григорій піднявся о пів на п’яту — як завжди. Він одягнув свій старий, зашитий на ліктях костюм. Той самий, у якому оформлював опікунство над кожною з дівчат. Костюм усе ще безбожно висів на його схудлих плечах.
Соломія вже чекала його на кухні. Ідеальна зачіска, строгий костюм, і рівні стоси папок перед нею. Ніна і Ліля спустилися за кілька хвилин: зібрані, зосереджені, готові до бою.
Вони поїхали стареньким “Ланосом” Ніни. У машині ніхто не промовив ні слова. Соломія переглядала нотатки. Ліля тримала на колінах товсту теку з фотографіями розрухи в школі. А Григорій просто дивився у вікно на ранковий Київ, на знайомі вулиці, які він підмітав десятиліттями.
Районний суд виявився похмурою чотириповерховою будівлею з сірої цегли. Вони припаркувалися у дворі і пішли до головного входу.
Біля масивних дубових дверей Григорій раптом зупинився як вкопаний.
Коридор суду був переповнений. Крізь скляні двері він бачив десятки людей. Вони стояли вздовж стін, сиділи на старих дерев’яних лавах, товпилися на сходах.
Це були знайомі обличчя. Сусідка з першого поверху зі своїм аркушем. Кухар із “Домашнього смаку”. Вчителі гімназії. Батьки колишніх учнів. Жінка, якій він колись безкоштовно полагодив пральну машину, бо почула її скарги в черзі на пошті. Чоловік, чий син-шибеник колись місяць сидів у підсобці завгоспа після уроків, бо не хотів іти додому до вітчима. Вдова колишньої директорки стояла ближче до зали засідань, міцно притискаючи до грудей стару теку з дозволом на ім’я Григорія.
Григорій дивився на них усіх крізь товсте скло. Його руки затремтіли.
— Що… що всі ці люди тут роблять? — хрипко спитав він.
Соломія поклала руку йому на плече:
— Вони прийшли за тобою, тату.
Він зробив крок усередину. Люди не кричали і не скандували. Вони просто тягнулися до нього. Хтось мовчки плескав по плечу. Хтось тиснув руку. Хтось просто дивився в очі і ледь помітно кивав. “Ми з вами, Максимовичу”, — пошепки лунало з різних боків. Григорій не знав, як на це реагувати. Він звик бути непомітним. Тому він просто кивав у відповідь і йшов уперед, ковтаючи сльози.
Зала засідань виявилася набагато меншою, ніж він очікував. Обшиті дешевим деревом стіни, тьмяні лампи денного світла. Григорій сів за стіл відповідачів. Соломія влаштувалася поруч, розкладаючи його старі зошити і свої юридичні папки. Ніна і Ліля зайняли місця в першому ряду просто за їхніми спинами.
По той бік проходу, за столом позивачів, уже сидів адвокат Ковальчука — високий, доглянутий чоловік у дорогому італійському костюмі. Сам Ковальчук, у напрасованій сорочці з брендовими запонками, сидів поруч, склавши руки на столі і дивлячись прямо перед собою.
Григорій подивився на нього. Ковальчук не відвів погляду, але в його очах була лише холодна, пихата порожнеча.
— Встати! Суд іде! — пролунав голос секретаря.
Усі піднялися. Коли Григорій вставав, його старі коліна голосно хруснули. Соломія стурбовано глянула на нього.
— Я в порядку, — прошепотів він.
Суддя — сувора жінка років п’ятдесяти в чорній мантії — важко опустилася в крісло і відкрила товсту папку зі справою.
— Слухається цивільна справа за позовом районного управління освіти до громадянина… — вона глянула в папери. — До завгоспа навчального закладу. Звинувачення у системному розкраданні державного майна. Сторони готові?
— Готові, ваша честь, — самовпевнено кивнув адвокат Ковальчука.
Соломія підвелася.
— Готові, ваша честь.
Григорій дивився на неї знизу вгору. Вона стояла з прямою спиною, неймовірно красива, зосереджена і сильна. Дівчинка з картонної коробки. Його дівчинка. Його гордість. У нього защеміло в грудях, і він опустив очі на свої старі, пошрамовані руки.
Першим виступав адвокат Ковальчука. Його прізвище не мало жодного значення. Значення мала лише брехня, яку він майстерно виплітав.
Він ходив перед суддею і монотонно чеканив завчені фрази. Показував десятки накладних. Зачитував астрономічні суми. “Матеріали, інструменти, будівельні суміші замовлялися на ім’я завгоспа роками, але так і не були використані за призначенням. Мільйон двісті тисяч гривень державного бюджету, які просто зникли безслідно”.
Він жонглював датами і номерами актів. Його голос лунав так переконливо, ніби він описував геніального кримінального авторитета, а не старого двірника в стоптаних черевиках.
— Ваша честь, — пафосно завершив він, — це не просто випадкова помилка. Це системне зловживання довірою, паразитування на бюджетних коштах з боку людини, якій школа довірила ключі від усіх своїх дверей.
Григорій сидів нерухомо. Кожне слово падало на нього, як важкий камінь.
Час Соломії настав через годину, після того, як адвокат позивача викликав на допит бухгалтера з управління освіти.
Соломія повільно піднялася. Григорій бачив її руки. Вони були абсолютно спокійними, але великий палець правої руки з силою втискався у вказівний. Вона завжди так робила в дитинстві, коли нервувала перед шкільними іспитами. Григорій помітив це і ледь помітно кивнув їй. Вона зробила один глибокий вдих і почала.