Марія Василівна померла через пів року у звичайній київській лікарні. Вона тримала його за руку і, провалюючись у туман сильнодіючих знеболювальних, постійно просила вибачення за те, що зруйнувала його кар’єру.
Горе не просто зламало Іллю — воно випалило його зсередини, залишивши саму лише порожнечу. Того ж вечора, за старими гаражами біля лікарні, він розпалив вогнище зі своїх наукових записів. Він видалив усі контакти професорів, викинув у смітник свої нагороди і медалі. Геніальний математик Ілля Мартинюк перестав існувати.
На його місці залишився привид, який брався за будь-яку чорнову роботу. Минуло п’ять років. Тепер він штовхав візок із мийними засобами коридорами Національного Столичного Університету — того самого закладу, який колись благав його прочитати бодай одну гостьову лекцію.
Але цифри ніколи не відпускали його остаточно. Щоночі, коли гасло світло і студенти розходилися по гуртожитках, він стояв перед густо списаними дошками. Ілля подумки розв’язував залишені там рівняння, перш ніж безжально змити їх мокрою ганчіркою. Це був його таємний ритуал. Єдиний спосіб доторкнутися до минулого життя, не повертаючись до нього.
Ніхто на кафедрі математики навіть не здогадувався, що підлогу в їхніх кабінетах миє справжній геній.
Через три дні після того дивного вечірнього інциденту розпочалося справжнє протистояння. Це сталося на семінарі Вікторії з вищого аналізу. Вона саме натхненно розписувала складне доведення, коли двері відчинилися, і зайшов Ілля, щоб забрати сміття з кошиків.
Вікторія завмерла на півслові. Її щелепа нервово стиснулася — вона не терпіла таких грубих втручань у свій ідеальний процес.
— Ви не могли б зайти пізніше? — льодяним тоном запитала вона. — Ми тут, взагалі-то, зайняті важливими речами.
Її інтонація не залишала сумнівів: те, чим займався він, не мало жодного сенсу порівняно з її великою наукою. Ілля винувато кивнув, підхопив пакети і вже збирався вийти. Але коли він повертався, його погляд мимоволі ковзнув по дошці.
Вона припустилася помилки. Дуже непомітної, тонкої, але критичної в похідній формулі. Ця маленька неточність руйнувала всю подальшу логіку доведення. Роки пригнічених інстинктів спрацювали швидше за здоровий глузд.
— У третьому рядку має бути мінус, — тихо промовив Ілля.
В аудиторії запанувала мертва тиша. Двадцять дві голови одночасно повернулися до дверей, вирячившись на прибиральника, який щойно наважився виправити їхню геніальну і безжальну професорку. Тиша натягнулася, мов струна, що ось-ось лусне.
Обличчя Вікторії спалахнуло. Гарячий, колючий багрянець швидко поповз від комірця її шовкової блузи до ідеально підкреслених вилиць. Тиша в аудиторії стала настільки густою, що, здавалося, її можна було різати скальпелем.
— Перепрошую, що ви сказали? — її голос задзвенів металом, у ньому з’явилися ті небезпечні, ледь вловимі нотки, від яких студенти зазвичай інстинктивно втискалися в спинки стільців.
Ілля миттєво усвідомив свою помилку. Він відчув на собі фізичну вагу двох десятків пар очей. Роками він будував навколо себе невидимий мур, привчав себе бути просто “людиною з візком”, тінню, на яку ніхто не звертає уваги. І ось зараз, через якийсь дурний математичний рефлекс, він сам зруйнував власне прикриття.
— Нічого, пані професорко. Я перепрошую за втручання. Зайду прибрати пізніше, — він міцніше перехопив ручку пластикового візка і розвернувся до дверей, мріючи лише про одне — зникнути.
Але Денис Коваленко, відмінник із першого ряду, вже нервово клацав клавішами свого ноутбука, проганяючи формулу через симулятор.
— Вікторіє Олександрівно… — невпевнено, ніби вибачаючись за власні слова, пробурмотів Денис. — Знаєте, а він… він має рацію. У третьому рядку дійсно помилка зі знаком. Там має бути мінус, інакше похідна не сходиться.
Приниження накрило Вікторію миттєвою, пекучою хвилею. Це було схоже на ляпас на очах у натовпу. Її рука злегка затремтіла, коли вона повільно повернулася до зеленої дошки. Вона пробіглася поглядом по своїх ідеальних, рівних рядках. Помилилася. Вона справді помилилася у базовому виведенні, як першокурсниця.
Вікторія мовчки стерла плюс і написала мінус. Вона не вимовила жодного слова, але атмосфера в кімнаті скисла, перетворившись на задушливий, токсичний коктейль із чужого сорому.
Раптом вона знову обернулася до дверей. На її обличчі з’явилася усмішка, яка абсолютно не торкалася очей. Це був вишкір загнаної в кут хижачки, яка вирішила атакувати першою.
— Що ж, раз ви такий глибокий знавець вищої математики, — її тон був гострим, мов бите скло, — можливо, ви захочете розв’язати рівняння, яке я залишила в головній аудиторії? До речі, моя пропозиція залишається в силі. Розв’яжете його до понеділка — і я вийду за вас заміж.
Кілька студентів нервово гихикнули, але сміх вийшов натягнутим і порожнім. Інші просто опустили очі, відчуваючи гостру незручність від відвертої жорстокості своєї викладачки. Вона свідомо втоптувала цього хлопця в бруд, захищаючи власне роздуте его.
Пальці Іллі з такою силою стиснули ручку візка, що кісточки побіліли. П’ять років він був порожнім місцем. П’ять років він ковтав зневагу. Але зараз, дивлячись у ці холодні, зверхні очі жінки, яка оцінювала людей виключно за їхнім статусом, він відчув, як у грудях спалахує давно забуте полум’я. Це було бажання не довести щось їй, а повернути собі право бути собою. Хоча б на мить. Той геніальний математик, якого він поховав разом із матір’ю, раптом різко і болісно пробив шлях на поверхню.
— Добре, — сказав він тихо, але його голос прозвучав напрочуд твердо, заглушаючи внутрішній землетрус. — Дайте мені один тиждень.