Вікторія завмерла. Вона кліпнула, не вірячи власним вухам. Абсурдність ситуації просто не вкладалася в її ідеальну картину світу. А потім вона розсміялася — голосно, різко, так, що звук луною відбився від старих стін.
— Один тиждень. Домовилися. Тільки не розчаруйте мене, юначе.
Коли Ілля вже виходив у коридор, він почув, як вона голосно, щоб усі почули, кинула аудиторії: “Ось що буває, коли люди без освіти втрачають зв’язок із реальністю і не знають свого місця”.
Тієї ж ночі Ілля вперше за три роки роботи в університеті піднявся на четвертий поверх, де розташовувалася закрита наукова бібліотека. Його універсальна магнітна картка давала доступ усюди — адже хтось мусив мити там підлогу до світанку. Але сьогодні він прийшов не з відром.
Секція вищої математики височіла перед ним, мов покинутий храм його власної релігії. Кожен корінець книги був як болючий спогад про те, ким він колись був. Ілля проводив пальцями по запилених палітурках, і його руки згадували фактуру академічних сторінок, а ніздрі жадібно втягували специфічний запах старих знань, збережених у друці.
Рівняння, яке Вікторія Ткаченко залишила на дошці, не було просто складним. Воно було шедевром математичного садизму. Автор скомпілював елементи з топології, теорії чисел та квантової механіки так, що вони утворювали штучний, майже непробивний лабіринт. Ця задача була створена не для того, щоб її розв’язували. Її створили, аби принизити кожного, хто наважиться спробувати.
Ілля розклав чисті аркуші на найдальшому столі, у сліпій зоні камер спостереження. Він узяв ручку. Спочатку рухи були невпевненими. Знайомий ритм мислення повертався повільно, з рипом, наче він був музикантом, який намагається зіграти складну симфонію після років паралічу.
Але з кожним написаним символом він відчував, як свідомість прояснюється. Це було схоже на повернення додому. Раптом перед очима виринуло обличчя матері. Не те змучене, бліде обличчя з лікарняної палати, а яскраве, усміхнене — такою вона була, коли він виграв міську олімпіаду в Києві.
“Ти маєш дар, Іллюшо, — тепло казала вона тоді, гладячи його по голові. — Ніколи й нікому не дозволяй змушувати тебе соромитися свого таланту”.
Але саме сором він відчував останні п’ять років. Сором за те, що всі його геніальні мізки не змогли врятувати найріднішу людину від смерті.
О третій годині ночі він списав дрібним, розгонистим почерком понад двадцять сторінок. Він пробував різні підходи, відкидав їх, починав знову, кружляючи навколо рівняння, мов самотній вовк навколо здобичі. Дешева синя уніформа прибиральника зараз здавалася йому чужою — як театральний костюм, який він носив так довго, що забув про своє справжнє обличчя.
Ближче до ранку він обережно зібрав усі чернетки і сховав їх на самісінькому дні свого робочого візка, під пакунками з паперовими рушниками. Повертаючись до миття підлоги, він раптом помітив те, чого раніше старанно уникав. У вікнах деяких кабінетів досі горіло світло. Там, за зачиненими дверима, аспіранти і сивочолі професори так само боролися зі своїми науковими демонами. Він був не один у цьому нескінченному танці з цифрами; просто він танцював у тіні.
Коли вранці в коридорі з’явився старий професор Григорій Іванович, він раптом зупинився біля Іллі, уважно подивився на нього крізь товсті лінзи окулярів і, замість того щоб пройти повз, як завжди, шанобливо кивнув: “Доброго ранку”. Це коротке вітання здалося Іллі променем сонця, що пробив бетонну стелю.
Тим часом новина про “зухвалий виклик” прибиральника поширилася факультетами зі швидкістю лісової пожежі. В популярному студентському месенджері миттєво створили канал під назвою “Прибиральник vs Професорка”, на який за добу підписалося пів тисячі осіб.
Студенти почали нишком фотографувати Іллю, коли той спустошував смітники, перетворивши його на локальну легенду. Чутки обростали найфантастичнішими подробицями. Хтось у курилці божився, що Ілля — це насправді засланий шпигун великої промислової корпорації, який краде наукові розробки. Інші доводили, що він — ексцентричний мільйонер-айтішник, який програв парі. Найромантичніші студентки подейкували, що він — колишній коханий Вікторії, який прийшов їй помститися. А в свіжому випуску університетського вісника вийшла стаття з кричущим заголовком: “Давид проти Голіафа: чи зможе людина зі шваброю розв’язати неможливе?”.
Вікторія чула кожнісінький шепіт за своєю спиною. Ці чутки розпалювали її гнів до точки кипіння. Сама думка про те, що цей ніхто, звичайний робітник, посмів публічно зазіхнути на її авторитет, була нестерпною. Вона почала приїжджати в університет ще до світанку і сиділа до пізньої ночі, маніакально намагаючись розв’язати власне рівняння до того, як сплине тиждень.
І ось, у четвер вранці, вона виявила дещо таке, від чого кров застигла в її жилах.
Хтось користувався старою дошкою в покинутій аудиторії 404. Тій самій аудиторії на кінці коридору, куди ніхто не заходив уже кілька років. На зеленій поверхні були акуратно виведені математичні конструкції. Це була елегантна, неймовірно красива спроба підійти до її задачі з кута, про який вона навіть не думала. Почерк був нерівним, ніби людина не звикла писати крейдою регулярно, але логіка… Логіка була бездоганною. Хтось використовував техніки з європейських журналів, опублікованих лише кілька місяців тому. Ніякий аматор не міг цього знати.
Вікторія тремтячими руками дістала телефон, сфотографувала дошку з усіх ракурсів, а потім швидко, наче замітаючи сліди злочину, стерла все мокрою губкою. Увесь день вона просиділа у своєму кабінеті, розшифровуючи сфотографовані кроки.
Того ж вечора вона не поїхала додому. Вона залишилася в темному коридорі, сховавшись у ніші біля автоматів із кавою, мов детектив у засідці.
Опівночі з темряви виринув силует. Ілля штовхав свій візок. Але замість того, щоб дістати швабру, він залишив відро в коридорі, зайшов у 404-ту аудиторію і, не вмикаючи основного світла, підійшов просто до дошки. Вікторія спостерігала за ним крізь вузьку щілину прочинених дверей, затамувавши подих.
Ілля взяв крейду і продовжив писати з того самого місця, де закінчив учора, не підозрюючи, що його попередні записи знищено. Його рухи були швидкими, впевненими. Він розчинявся в математиці, проводячи такі складні топологічні трансформації, які Вікторія бачила лише на міжнародних симпозіумах закритого типу.
Коли скрип крейди на мить стих і Ілля інстинктивно повернув голову, відчувши чийсь погляд, Вікторія вже безшумно відступила в темряву і побігла геть. Її світ тріщав по швах, мов тонка крига під весняним сонцем. Зачинившись у власному кабінеті, вона сповзла по стіні на підлогу, не вмикаючи світла. Наймолодша професорка кафедри сиділа в темряві, марно намагаючись примирити те, що вона щойно побачила, зі своєю ідеальною, жорсткою та зарозумілою картиною світу.