У п’ятницю по обіді інформаційна бомба остаточно вибухнула. Університетські пабліки та студентські чати розірвало від нового відео.
Студентка третього курсу Оксана затрималася в порожній аудиторії, репетируючи свою доповідь для семінару. Саме тоді туди зайшов Ілля, щоб вимити підлогу перед вихідними. На дошці з попередньої пари залишилося розмашисто написане диференціальне рівняння магістерського рівня, над яким марно билися кілька аспірантів.
Оксана, яка вже чула всі ці чутки про “геніального прибиральника”, наставила на нього камеру телефона і жартома запитала: “Може, і це розв’яжете?”. Вона очікувала кумедної реакції, збентеження або відмови, щоб потім скинути відео подружкам. Але те, що відбулося далі, було зафіксоване в кришталево чистій якості і за лічені години зібрало понад мільйон переглядів.
На відео було видно, як Ілля мовчки підходить до дошки. Близько тридцяти секунд він просто стояв, нерухомо вивчаючи написане. Його очі швидко бігали по рядках, аналізуючи структуру, а не розгублено вдивляючись у символи. Потім він дістав із кишені своєї синьої куртки шматочок крейди.
Він почав писати з такою неймовірною, плинною впевненістю, яка притаманна лише людям, що бачать саму суть речей. Ілля розібрав складне рівняння менш ніж за три хвилини. Ба більше, він паралельно пояснював кожен свій крок — спокійно, методично, ідеальним голосом природженого викладача.
— Дивіться, — казав він на відео до приголомшеної Оксани, яка навіть забула опустити телефон. — Головна пастка цього рівняння в тому, що воно здається лінійним. Але якщо придивитися, ось тут… — він обвів крейдою частину формули, — заховане перетворення Лапласа. Щойно ви це помічаєте і виносите його за дужки, усе інше розгортається цілком природним шляхом.
До вечора п’ятниці відео розлетілося далеко за межі студентських чатів. Воно потрапило на спеціалізовані математичні форуми, у новинні стрічки та, зрештою, на екран смартфона декана факультету.
Декан Богдан Тарасович, поважний науковець, який керував факультетом останні п’ятнадцять років, передивився ролик тричі. Він мовчки зняв окуляри, потер перенісся і наказав секретарці негайно скликати екстрену нараду викладацького складу на суботній ранок.
Субота зустріла Київ холодним дощем, але в залі засідань вченої ради було гаряче. Професори з різних кафедр — математики, теоретичної фізики, кібернетики — зібралися навколо великого екрана, на якому раз у раз крутили відео з Іллею. Вони ставили запис на паузу, вдивлялися у формули, сперечалися.
— Це матеріал рівня сильної магістерської дисертації, — пробурмотів хтось із задніх рядів.
— Ні, колего, ви помиляєтеся, — заперечив професор Григорій Іванович, поправляючи краватку. — Це набагато вищий рівень. Підхід, який він використав для спрощення, був уперше описаний у “Європейському віснику вищої математики” лише торік. Цього немає в підручниках.
Всі погляди повільно звернулися до Вікторії Ткаченко. Вона сиділа на чолі столу, рівна і напружена, мов натягнута тятива.
— Вікторіє Олександрівно, — важко промовив декан Богдан Тарасович. — Ви публічно кинули цьому чоловікові виклик. Тепер у це втягнута репутація Національного Столичного Університету. Журналісти вже обривають телефони приймальні. Ми маємо знати: чи справді він здатен розв’язати вашу задачу?
Це було абсолютне, безжальне приниження. Вікторія мусила визнати перед усіма цими поважними людьми свою поразку.
— Я… я не знаю, — слова дряпали їй горло. — Судячи з того, що я бачила, він може мати шанси.
— Тоді ми перевіримо це офіційно, — відрізав декан, і його тон не терпів заперечень. — Понеділок, десята ранку. Велика лекційна аудиторія. Публічна демонстрація. Якщо цей чоловік дійсно здатний на те, що ми щойно бачили, ми зобов’язані дізнатися, хто він такий.
Коли після наради викладачі розходилися по домівках, жваво обговорюючи безпрецедентну подію, Вікторія залишилася сидіти перед вимкненим екраном. Старий професор Григорій Іванович затримався біля дверей. Він тихо підійшов і по-батьківськи поклав руку їй на плече.
— Віко, я викладаю вже сорок років, — м’яко сказав він. — Я бачив багато геніїв і ще більше шарлатанів. Цей хлопець зі шваброю — не шарлатан. Якою б не була його історія, раджу тобі морально підготуватися до понеділка.
Понеділковий ранок видався похмурим. Небо над Києвом затягнуло важкими свинцевими хмарами, з яких сіявся дрібний, мрячний дощ. Але всередині головного корпусу університету яблуку ніде було впасти.
Найбільша лекційна аудиторія, розрахована на п’ятсот місць, тріщала по швах. У перших рядах сиділа вся професура. Уздовж стін і в проходах щільно стояли студенти, тримаючи смартфони напоготові. На задніх рядах уже розклали свої штативи оператори трьох столичних телеканалів, а репортери пошепки репетирували підводки до прямих включень. Прес-служба університету нервово тупцювала біля входу, не розуміючи, чи вони готуються до грандіозного тріумфу науки, чи до епічної ганьби.
Дошка складалася з трьох величезних панелей. На ній був заздалегідь відтворений той самий “неможливий” виклик, написаний Вікторією тиждень тому.
Сама Вікторія стояла біля кафедри у своєму найкращому темно-синьому костюмі. Зазвичай цей одяг додавав їй впевненості, змушував почуватися невразливою. Але сьогодні він здавався їй важкими лицарськими обладунками, які зовсім не захищали від страху.
Годинник над дверима показав 09:58. Аудиторія затихла, чути було лише шерех вологого верхнього одягу та дихання сотень людей.
Рівно о десятій двері відчинилися. До зали зайшов Ілля.
Він був у своїй звичній робочій формі. Під сліпучим світлом софітів та об’єктивів камер він раптом здався Вікторії зовсім іншим — не тим містичним генієм із нічних коридорів, а дуже втомленою, вразливою людиною. Наближаючись до дошки, він ледь помітно ховав руки в кишені: Вікторія помітила, що він безуспішно намагався відмити пальці від стійких хімічних засобів.
Вона змусила себе заговорити. Її голос пролунав у мікрофон рівно і холодно, хоча всередині все стискалося від паніки.
— Ілле, ви стверджували, що здатні розв’язати це рівняння. Мої умови залишаються незмінними. Якщо ви впораєтеся — я дотримаю свого слова.
Кожне вимовлене слово мало смак попелу. Вона сама руйнувала свій бездоганний світ.
Ілля мовчки підійшов до дошки і взяв крейду. На якусь мить він завмер. Відчув спиною погляди п’ятисот людей — суміш невіри, скепсису, цікавості та відвертої насмішки. Цей тягар був майже фізичним. Але потім у його пам’яті знову пролунав голос матері: “Ніколи не соромся свого таланту”.
Він глибоко вдихнув. І торкнувся крейдою зеленої поверхні.