Ось Людмила Іванівна, солодко потягуючись, бере телефон, щоб перевірити графік своїх спа-процедур, і бачить низку листів про скасування всього на світі.
Ось Максим, який спросоння тре скроні, намагаючись зрозуміти, чому мати кричить на весь поверх, а батько нецензурно лається, шукаючи ключі від машини, якої вже немає на парковці.
У них не було житла. Не було транспорту. Не було планів.
Десь за кілька годин, коли мені набридло пити каву в тиші, я відкрила месенджери. Там був справжній армагеддон.
«Максиме, де ти в біса?!»
«Олено, що за жарти? Що відбувається?»
«Негайно підійми слухавку і виправ це!»
Коли екран засвітився від чергового дзвінка чоловіка, я вирішила відповісти. Просто заради спортивного інтересу.
— Де ти?! — рявкнув Максим у трубку так голосно, що мені довелося відсторонити телефон від вуха.
— У Львові, — спокійно, ніби ми говорили про погоду, відповіла я.
На тому кінці запанувала мертва тиша.
— У Львові? — його голос зірвався. — Якого біса ти робиш у Львові?!
— Насолоджуюся своєю відпусткою. П’ю капучино біля площі Ринок. Дуже рекомендую, до речі.
Знову пауза. На фоні я чітко чула істеричні нотки голосу свекрухи, яка кричала на якогось бідного працівника готелю, та важке сопіння свекра.
— Ти… ти скасувала все? — Максим нарешті видавив із себе ці слова. Його голос впав до хрипкого шепоту, ніби він досі відмовлявся вірити в реальність того, що відбувається.
— Абсолютно все, — з посмішкою підтвердила я.
Я почула, як він судорожно втягнув повітря крізь стиснуті зуби.
— Ти хоч розумієш, що ти наробила?! Мої батьки опинилися на вулиці! У нас немає номерів. Немає машини! Ти просто кинула нас напризволяще в горах!
— Ой, який жах, — мій голос сотався отруйним, награним співчуттям. — Напевно, це дуже некомфортно — почуватися так, ніби тебе просто викреслили.
Він замовк. Очевидно, до нього почало доходити. Я використала його власну зброю проти нього.
— Ви ж усі так хотіли, щоб я була окремо від вашої чудової сім’ї, — продовжила я крижаним тоном. — Щоб я не плуталася під ногами. Що ж, я просто виконала ваше бажання. Я дала вам те, чого ви прагнули.
— Це безумство! — зірвався на крик Максим. — Ти негайно повертаєшся сюди і все вирішуєш!
Я ледь чутно засміялася.
— Ні, Максиме. Я нічого не вирішуватиму. І я не повернуся.
Я натиснула кнопку завершення виклику і заблокувала екран.
Пізніше, з істеричних повідомлень Максима, я дізналася в усіх подробицях, наскільки епічно розгорталися події в горах після мого від’їзду. Це було схоже на комедію абсурду, де головні ролі дісталися людям, які звикли, що світ обертається навколо них.
Оскільки еко-курорт був заповнений під зав’язку, а всі навколишні пристойні готелі давно заброньовані через розпал осіннього сезону, моїй «елітній» родині довелося терміново шукати хоч якийсь дах над головою. Вони опинилися в дешевій, похмурій приватній садибі біля самої траси, кілометрах за двадцять від Яремче. Це було місце з тих, де стіни оббиті старою потемнілою вагонкою, світло у ванній постійно блимає, а в повітрі стійко пахне вогкістю та смаженою цибулею.
Оскільки розкішного позашляховика в них більше не було, а звичних служб таксі в гірських селах просто не існує, їм довелося наймати місцевих водіїв. Звісно ж, за потрійним тарифом. Можу лише уявити обличчя свекра, коли за ним замість преміум-класу приїхала роздовбана “дев’ятка” з шансоном із хрипких динаміків.