А та сама вишукана вечеря, якою Григорій Петрович вихвалявся цілий тиждень? Усі пристойні заклади були зайняті. Їм довелося вечеряти в придорожньому кафе для далекобійників, під крики чужих дітей та жуючи гумовий шашлик сумнівної свіжості.
Але найбільший скандал влаштувала Людмила Іванівна. Вона таки поїхала до спа-центру, сподіваючись владнати ситуацію своїм фірмовим командним тоном. Коли їй на рецепції повідомили, що бронь скасована і вільних майстрів немає, вона влаштувала повноцінну істерику. Вимагала покликати керівництво, погрожувала скаргами і вимагала «негайно знайти для неї місце, бо вона платить гроші». Адміністрація була ввічливою, але непохитною — їй вказали на двері. Вона була публічно принижена.
Мій телефон розривався від гнівних тирад Максима.
«Олено, ти серйозно нас так кинула?!»
«Мама в шоці, їй ледь не стало зле у спа-центрі!»
«Батько просто лютує через цей брудний мотель. Я сподіваюся, ти задоволена собою!»
Я читала ці повідомлення, сидячи на м’якому дивані у своєму львівському номері, і, чесно кажучи, так — я була цілком задоволена. Я думала, що це буде найгірше, що з ними станеться. Маленька незручність, заслужений урок, ковток їхньої ж власної отрути.
Але потім сталося дещо справді цікаве. Через кілька годин мій телефон знову коротко завібрував. Цього разу це був не Максим.
Повідомлення надійшло від Аліни, кузини Максима.
Аліна: «Привіт. Просто хотіла сказати… я чула, що сталося в Карпатах. І знаєш що? Респект тобі. Молодець.»
Я насупилася, перечитуючи ці кілька слів. Ми з Аліною завжди нормально спілкувалися на сімейних святах, але вона точно не була моєю близькою подругою, якій я б довіряла свої таємниці.
Я: «Зачекай, що ти маєш на увазі?»
Її наступне повідомлення змусило моє серце провалитися кудись у район шлунка.
Аліна: «Олено, вони зробили абсолютно те саме з його першою дружиною.»
З Катериною? Я випросталася в кріслі, відчуваючи, як по спині побіг неприємний холодок. Максим завжди розповідав мені, що його перший шлюб розпався, бо вони з дружиною просто «віддалилися одне від одного». Жодних драм, жодних зрад — лише несумісність характерів та різні погляди на життя. Я ніколи не ставила його слова під сумнів.
Але тепер? Пальці самі літали по клавіатурі.
Я: «Що ти маєш на увазі? Поясни.»
Аліна: «Вона теж поїхала з ними в сімейну відпустку. Вони ставилися до неї як до порожнього місця весь час. Змушували сидіти за окремим столом, демонстративно ігнорували її присутність, обговорювали свої справи так, ніби її там не було. Катя не витримала і поїхала геть посеред поїздки. А через місяць подала на розлучення.»
У скронях застукало. Моє дихання перехопило.
Аліна: «Я не казала тобі раніше, бо була впевнена, що ти знаєш історію з Катею. Але коли побачила, що вони провернули з тобою ту саму схему… Я зрозуміла. Він тобі ніколи не розповідав правди, так?»
Ні. Не розповідав.
Бо якби він сказав мені хоч слово правди, я б ніколи в житті не погодилася на цю відпустку. Якби він розповів, що сталося насправді, я б зрозуміла: те, що відбувалося зі мною, не було «їхнім дивним способом спілкування» чи «родинною традицією». Це був чітко відпрацьований алгоритм. Це був шаблон.
І Максим? Максим знав про все від самого початку. Він чудово усвідомлював, що на мене чекає, коли ми сідали в ту машину до Карпат. Він бачив, як мене знищують, і просто дозволяв цьому статися. Знову.
Того ж вечора мій телефон задзвонив. Це знову був він. Цього разу я підняла слухавку.
— Ти повинна це виправити, — замість привітання видав Максим. Його голос звучав низько, напружено, він явно ледве стримував лють. — Негайно перебронюй нам нормальний готель.
— Ні, це ти не розумієш, — холодно перебила його я. — Це ніколи не було просто «традицією», правда ж, Максиме? Це було питання контролю. Виклик.
Він затнувся на півслові.
— Ти знав, що вони зроблять це зі мною, — мій голос ставав дедалі твердішим, наповнюючись крижаним спокоєм. — Ти знав сценарій. І ти просто стояв осторонь.
Зависла важка, в’язка пауза. Я чула лише його переривчасте дихання.
— Хто тобі сказав? — нарешті видихнув він.
Бінго. Я гірко розсміялася.
— Отже, це правда. Я не була першою піддослідною мишею у вашій хворій лабораторії.
Знову тиша. Потім він важко зітхнув, намагаючись змінити тон на більш м’який, переконливий.
— Олено, послухай. Мої батьки бувають… складними людьми. Але вони бажають нам добра. Ти все перебільшуєш.
— Вони навіть не вважають мене людиною, Максиме! Я для них ніхто.
Він завагався на мить, і в цю саму мить я остаточно все зрозуміла. Жодних ілюзій більше не залишилося. Він ніколи не збирався боротися за мене. Ніколи не збирався захищати мене перед своєю деспотичною сім’єю.
— Просто повертайся, — сказав він замість вибачень. — Давай все владнаємо. Ми поговоримо.
Я перевела погляд на темне львівське небо, де ледь проступали зорі.
— Ні, — відповіла я абсолютно рівно. — Я думаю, я вже все владнала.
І я поклала слухавку.