Спуск із п’ятого поверху «Печерськ-Плази» видався мені нескінченно довгим, хоча ми просто поверталися з елітного пекла на грішну землю. Моя рука міцно, по-батьківськи тримала лікоть Злати. Я фізично відчував, як її дрібне, нервове тремтіння передається мені через товсту тканину генеральського піджака. У дзеркальних стінах холу відбивалися мої офіцери, які оточили нас щільним, непробивним кільцем — живим тактичним щитом, готовим у будь-яку мить прийняти на себе будь-який удар.
Щойно ми вийшли в центральне лобі, на нас миттєво обрушився сліпучий шквал фотоспалахів і хаотичний гул десятків голосів. Журналісти центральних телеканалів, репортери незалежних інтернет-видань та просто перелякані свідки утворили вузький живий коридор. Вони вже встигли побачити злиті в мережу матеріали Остапчука і тепер відчайдушно намагалися вирвати у нас хоча б одне слово коментаря.
— Пане генерале! Богдане Петровичу! Це правда, що ви щойно влаштували самосуд над олігархами?! — кричав хтось із натовпу, тицяючи мікрофон.
— Що з сином Геннадія Вольського?! Де поліція?!
Я йшов уперед, не повертаючи голови і не змінюючи виразу обличчя. Мої бійці працювали філігранно: вони акуратно, але дуже жорстко відтісняли натовп широкими плечами, створюючи навколо нас зону абсолютного відчуження.
На вулиці нас нарешті зустріла рятівна прохолода нічного Києва. Повітря пахло дощем, мокрим асфальтом і вихлопними газами. Наш кортеж із п’яти чорних, повністю броньованих позашляховиків вже чекав із заведеними двигунами біля самого входу. Ми швидко сіли в авто, і важкі, захищені двері з глухим звуком зачинилися, миттєво відрізавши нас від настирливого шуму зовнішнього світу.
За тонованими вікнами попливли розмиті неонові вогні столиці. У просторому салоні пахло дорогою шкірою та ледь помітно — збройовим мастилом. Злата сиділа поруч, згорнувшись у маленький клубок, і невідривно дивилася на нічне місто, яке проносилося повз нас.
— Ми їдемо додому, — м’яко, намагаючись заспокоїти її, сказав я. — Анна Іванівна вже гріє воду, зробить нам міцного гарячого чаю з травами. Тобі треба терміново відпочити і спробувати заснути.
Злата повільно, ніби долаючи величезний опір, повернула до мене своє бліде обличчя:
— Ти справді думаєш, що це кінець, діду? Такі люди, як вони, ніколи не здаються просто так. Навіть зараз, у кайданках, їхні адвокати вже шукають юридичні лазівки. Вони спробують відкупитися.
— Вони не вийдуть, рідна. Я власноруч спалив усі їхні мости і знищив їхні рахунки, — впевнено відповів я. — Завтра вранці їхні прізвища стануть токсичним синонімом бруду. Від них відхрестяться всі колишні союзники.
Невдовзі наш кортеж звернув з траси і заїхав на територію закритого котеджного містечка «Лісова Тиша», надійно схованого в густому сосновому лісі під Києвом. Тут було неймовірно тихо і спокійно. Вдома нас із тривогою зустріла моя літня економка, Анна Іванівна. Побачивши жахливий стан Злати, її розірвану сукню і мій піджак, вона злякано зойкнула. Але я зупинив потік її запитань одним суворим командирським поглядом і тихо наказав принести чай та плед до каміна у вітальні.
Я дбайливо посадив онуку в глибоке крісло біля вогню, а сам налив собі на два пальці витриманого коньяку, щоб хоч трохи зняти шалену внутрішню напругу.
— А тепер поясни мені одну річ, Злато, — почав я дуже обережно, підбираючи слова. — Чому ти туди пішла? Ти ж чудово знала, що це за люди і на що вони здатні. Ти занадто розумна дівчинка, щоб просто піти до них на якусь гламурну вечірку.
Вона довго, не кліпаючи, дивилася на полум’я, що танцювало в каміні. Потім перевела свій важкий погляд на мене.
— Я пішла туди не розважатися, діду. Я від самого початку знала, що вони зробили з Софією.
Я насупився, відчуваючи, як холод знову підступає до серця. Софія була її найближчою, найкращою подругою зі школи. Світла, життєрадісна дівчинка з великими планами на майбутнє. Півроку тому вона трагічно пішла з життя. Тоді поліція швидко закрила справу, недбало списавши все на важку депресію через нещасне студентське кохання.
— До чого тут трагедія Софії? — запитав я, хоча вже почав здогадуватися про страшну правду.
— Це не було самогубство через депресію, — прошепотіла Злата. Її тонкі пальці з силою вп’ялися в бильця крісла. — Це вони її зламали. Вони заманили її на таку ж саму закриту квартиру, обманом напоїли своїми хімічними сумішами, познущалися, а потім цинічно зняли все це на відео. Вони шантажували її місяцями, вимагаючи мовчання і покірності. Софійка просто не витримала цього психологічного пекла… Перед тим, як зробити останній крок, вона написала мені довгого листа в секретний чат. Я хотіла їх знищити. Але мені потрібні були залізобетонні докази, які не зміг би відхилити жоден куплений суддя.
Вона повільно засунула руку в кишеню свого безнадійно зіпсованого плаття і дістала звідти крихітну, чорну карту пам’яті.
— Я увімкнула професійний диктофон, щойно зайшла в той пентхаус. Він записав усе від першої до останньої секунди. Їхні п’яні хизування тим, що вони безкарно зробили з Софією. Коли охорона знайшла пристрій, вони його розбили на шматки, але саму мікро-флешку я встигла непомітно витягнути і сховати.
Я мовчки дивився на цей крихітний шматочок пластику і розумів масштаб того, що сталося. Моя маленька дівчинка добровільно пішла в саме лігво хижих звірів, ризикуючи власним життям і честю, щоб помститися за подругу і добитися справедливості. Мене з головою захлеснула величезна хвиля гордості, тісно змішаної з абсолютним, липким жахом від того, чим це могло для неї закінчитися. У цій тендітній дівчині дійсно текла моя, залізна кров.
Раптом важкі дубові двері вітальні різко відчинилися. На порозі стояв полковник Макар Тарасенко з тактичним планшетом у руці. Його обличчя було максимально зосередженим і суворим.
— Богдане Петровичу, маємо серйозну проблему. Резонанс у мережі вже колосальний, але служба безпеки Вольського остаточно з’їхала з глузду. Олігарх із камери ізолятора якимось чином встиг передати наказ своїй приватній армії. До нашого містечка на шаленій швидкості наближається колона з п’яти чорних джипів. Близько сорока добре озброєних найманців. Вони думають, що зможуть залякати нас, прорвати оборону і знищити наші сервери з оригіналами всіх доказів.
— Вони йдуть на збройний штурм? На мій дім? — спокійно, але з металом у голосі уточнив я.
— Саме так. Будуть біля головних воріт рівно за три хвилини.
Я повільно підійшов до своєї збройової шафи, вмонтованої в стіну, і ввів код на панелі. Дверцята безшумно відчинилися. У напівтемряві тьмяно блиснула воронована сталь.
— Що ж. Вони самі дуже хотіли війни — вони її отримали сповна, — абсолютно спокійно сказав я, дістаючи свій карабін. — Макаре, командуй кругову оборону периметра. Жінок негайно спустити в безпечну броньовану кімнату на цокольному поверсі. Вогонь на ураження не відкривати без крайньої, життєвої потреби. Ми не м’ясники, ми офіцери. Працюємо максимально тактично і жорстко. Зв’яжіть їх усіх по руках і ногах.
Скеля мовчки відсалютував і миттєво зник у коридорі. Я повернувся до Злати, яка дивилася на мене широко розплющеними очима, але в них не було ні тіні паніки.
— Усе буде добре, моя дівчинко. Я зараз повернуся, — сказав я, поцілував її в маківку і вийшов на темний ґанок свого будинку.
Нічний ліс навколо котеджу здавався абсолютно тихим, але я, як старий вовк, спиною відчував присутність своїх людей. Мої офіцери повністю злилися з темрявою дерев і кущів. Здалеку почувся агресивний, наростаючий рев потужних моторів. Перший джип охорони Вольського нахабно, на повному ходу зніс легкий шлагбаум на в’їзді в містечко і з вереском шин рвонув просто до моїх кованих воріт.
З машин, ще до повної зупинки, почали вискакувати кремезні найманці в балаклавах і з автоматами. Вони були абсолютно впевнені у своїй перевазі і думали, що йдуть просто лякати якогось відставного пенсіонера.
Але щойно їхні важкі черевики торкнулися землі мого двору, простір вибухнув сліпучим, нестерпним світлом десятків потужних тактичних прожекторів, встановлених на даху.
З даху мого будинку, з-за кожного великого дерева і з сусідніх будівель прямо на груди переляканих найманців лягли десятки яскраво-червоних крапок лазерних цілевказівників. У повітря синхронно злетіли кілька світлошумових гранат. Оглушливий, багаторазовий вибух миттєво дезорієнтував нападників. Вони повністю засліпли, оглухли і втратили будь-яку координацію в просторі.
— Зброю на землю! Працює спецназ Головного управління розвідки! — пролунав із потужного гучномовця посилений електронікою, сталевий голос полковника Тарасенка. — Будь-який ваш рух у нашу сторону розцінюється як пряма загроза життю офіцерів і карається негайною ліквідацією! Лягти обличчям у землю!
Найманці Вольського завмерли, як паралізовані. Одне діло — безкарно розганяти конкурентів по бізнесу чи бити журналістів, і зовсім, абсолютно інше — раптом опинитися під перехресним прицілом елітного бойового підрозділу, який пройшов справжню війну.
Усвідомивши, що вони опинилися в абсолютній, безвихідній тактичній пастці, ці “грізні бійці” почали один за одним поспішно кидати свої автомати на асфальт і покірно, з піднятими руками лягати обличчям у вологу від дощу траву. Жодного пострілу. Жодної краплі пролитої крові. Лише тотальна, пригнічуюча психологічна та тактична перевага справжніх професіоналів над бандитами.
Буквально за кілька хвилин над нічним лісом почувся важкий, ритмічний гул гвинтів гелікоптера, а до моїх воріт з мигалками підлетіли броньовані мікроавтобуси Центру спецоперацій СБУ. Бійці генерала Коваля професійно і швидко запакували всіх найманців у свої машини.
Командир групи захвату підійшов до мене, чітко віддав честь:
— Пане генерале, територія повністю зачищена і під контролем. Усі нападники роззброєні та затримані. Жертв серед особового складу немає.
Я втомлено кивнув йому і повільно повернувся в будинок. Злата вже стояла у вітальні, загорнувшись у теплий картатий плед. Я підійшов і міцно обійняв її за плечі, вдихаючи запах її волосся:
— Ось тепер точно все, моя Катрусе. Ми перемогли їх.
Минув один місяць…