Приблизно за годину у вікно ковзнуло світло фар, а згодом почувся впевнений стукіт. На порозі стояла пані Галина. Місцевій жительці було далеко за сімдесят, але вона трималася прямо. На ній було тепле вовняне пальто кольору хакі, а з-під нього визирав кухонний фартух, наче жінка прийшла сюди просто від плити. Її натруджені руки, що десятиліттями місили тісто й поралися по господарству, тримали паперовий пакунок і складену картату ковдру.
— Я бачила дим із вашого димаря, — сказала пані Галина, поправляючи круглі окуляри. — Подумала, що хтось нарешті згадав про те, що в цій хаті є нормальна піч.
Вона переступила поріг, не чекаючи на запрошення. Її гострий погляд одразу метнувся до килима біля вогню. Жінка не ойкала і не бідкалася. Вона просто кивнула сама собі, ніби підтвердила власні здогадки. Пані Галина поклала пакунок на стіл — у ньому виявився свіжоспечений, ще гарячий хліб — і підійшла ближче до собак.
— Бідні створіння, — промовила вона. У її голосі не було жалю, лише констатація факту.
Коли мати-собака трохи підняла голову, насторожившись, літня жінка повільно присіла, намагаючись здаватися меншою, щоб не лякати тварину.
— Все добре, дівчинко. Тепер ти в безпеці, — лагідно прошепотіла вона.
Підводячись і обтрусюючи долоні від невидимого борошна, пані Галина підійшла до Назара і знизила голос до ледь чутного шепоту.
— Той старий будинок, де ви їх знайшли… — вона кивнула в бік темного вікна. — Він часто стоїть пусткою. Господар може зникнути на кілька днів на своїх “заробітках”. Але коли він повертається і п’є…
Вона зробила паузу, добираючи правильні слова.
— Крики і скавління чути аж до самого перехрестя. Завжди так було.
Ця фраза зависла між ними, важка і страшна у своїй буденності. Назар подякував за хліб. Пані Галина коротко, але міцно стиснула його лікоть і пішла геть, тихо причинивши за собою двері.
Залишившись наодинці, чоловік повернувся до вогнища. Одне з цуценят ледь чутно пискнуло уві сні. Собака заворушилася і почала обережно торкатися носом кожного малюка, перераховуючи їх за стародавнім материнським інстинктом.
Назар дивився на цю сцену, відчуваючи, як щось давно забуте стискається під ребрами. Відблиски полум’я малювали на стінах теплі тіні. Вперше за останні три роки його хата не здавалася йому просто тимчасовим укриттям чи місцем для ночівлі. Вона відчувалася як справжній дім — місце, де зберігається щось настільки крихке і важливе, заради чого варто залишатися без сну.
Назар повернувся на ту саму звивисту дорогу ще до того, як сонце встигло повністю піднятися над засніженими маківками карпатських смерек. За ніч мороз лише посилився, висушивши й скувавши повітря так, що кожен вдих здавався навмисним, а видих миттєво перетворювався на густу хмару пари. За його стареньким пікапом плавно котився службовий поліцейський “Міцубісі” капітана Сергія Панасюка, шини якого методично прорізали свіжу, незайману білизну снігу.
Панасюк був чоловіком міцної статури, з тих, хто викликає повагу не криком чи званням, а самою своєю присутністю. Його обличчя, обвітрене гірськими вітрами, прикрашала коротка щетина, що свідчило про перевагу практичності над статусною ідеальністю. Капітан тримався розслаблено, але його погляд залишався максимально чіпким. Він належав до тієї категорії офіцерів, які дотримуються процедур не тому, що так написано в інструкції, а тому, що за роки служби переконалися: хаос починається там, де закінчуються правила.
Вони припаркувалися на узбіччі, якраз навпроти двору, де вчора Назар знайшов замерзаючу родину. Дерев’яна хата Геннадія Дубовика стояла незмінно похмурою і ворожою. Її темні вікна здавалися сліпими більмами на тлі сліпучого снігу, а похилений ґанок ще більше просів під вагою нічної хуртовини. Назар відчув знайомий холодок у грудях — не страх, а ту специфічну, холодну зібраність, яка завжди передувала оцінці зони бойових дій.
Він привіз собаку-матір із собою, обережно влаштувавши її на задньому сидінні пікапа. Коли він відчинив дверцята, вона спустилася на землю дуже акуратно, немов зважуючи кожен крок. Її боки все ще залишалися запалими, а шерсть тьмяною, проте в її рухах з’явилася певна стійкість, якої не було напередодні.
Чоловіки повільно зайшли на подвір’я. Сніг навколо того місця, де вчора лежали цуценята, був переритий і затоптаний. Але Панасюка зацікавило інше. Він присів навпочіпки, обережно вказуючи рукою в теплій шкіряній рукавичці на порушений шар снігу, що вів у бік будинку.
— Тягнули, — констатував капітан, навіть не піднімаючи голови. — Недалеко, але тягнули силоміць.
Він випростався і коротко кивнув сам собі, роблячи позначку у своєму робочому планшеті. Назар простежив поглядом лінію цих слідів, що закінчувалася біля самого ґанку. Там, під нависаючими гнилими дошками, напівзасипаний снігом і брудом, лежав шматок товстої мотузки.
Вона була жорсткою, з розтріпаним вузлом на одному кінці, і потемнілою від бруду та часу. Назар опустився на коліна, інстинктивно ховаючи руки в кишені, щоб випадково не торкнутися доказу. Навіть на морозі він відчув цей запах — нудотний мікс вологої деревини, старого поту і чогось різкого, що нагадувало дешевий алкоголь.
Панасюк зробив кілька фотографій мотузки на свій службовий смартфон, після чого звичним, відпрацьованим рухом запакував її у пластиковий пакет для доказів.