Раптом за їхніми спинами почувся тихий, але пронизливий звук. Собака завмерла. Її вуха щільно притиснулися до голови, тіло подалося назад, ніби намагаючись злитися з парканом, а в грудях зародилося низьке, вібруюче гарчання. Але це не було гарчання хижака, готового до стрибка. Це був чистий, тваринний жах. Вона відмовлялася зробити бодай крок ближче до ґанку, її очі були невідривно прикуті до місця, де щойно лежала мотузка. Здавалося, ця річ була для неї живою істотою.
Назар відчув, як по шкірі побігли сироти. За роки служби він бачив, як службові собаки реагують на вибухівку чи засідку, але це було інше. Це була глибока психологічна травма. Це була пам’ять про біль. Він швидко підійшов до неї і повільно опустився поруч, поклавши широку долоню їй на холку. Він фізично відчув, як під шкірою тварини тремтить кожен м’яз, наче натягнута струна.
— Все добре. Я тут. Ти зі мною, — тихо промовив він, не стільки заспокоюючи її, скільки даючи обіцянку самому собі.
Вона не розслабилася повністю, але перестала пручатися і натягувати повідець. Панасюк спостерігав за цією сценою в абсолютній тиші. У його очах майнула важка тінь. Капітан нічого не сказав, але Назар знав: поліцейський зрозумів усе без експертиз.
Вони продовжили огляд, фіксуючи кожну деталь: зламаний засув на хвіртці, здерту фарбу на перилах, підозрілу темну пляму біля сходинок, яка могла бути мазутом, а могла бути й чимось іншим, давно розмитим талим снігом.
Поки чоловіки працювали, біля двору зупинився ще один автомобіль — старенький, але доглянутий “Сузукі”. З нього вийшла молода жінка. На її шиї висів професійний фотоапарат, а під пахвою був затиснутий блокнот. Жінці було трохи за тридцять. Її рухи були швидкими й впевненими. Одягнена в практичну зелену парку, трохи потерту на рукавах, і міцні черевики, вона виглядала як людина, що звикла місити гірську багнюку заради хорошого репортажу, а не сидіти в теплому офісі. Її темні, допитливі очі миттєво оцінили розстановку сил на подвір’ї.
— Аліна Ткаченко, — представилася вона, зупиняючись на ввічливій відстані. — “Карпатський Вісник”.
Її голос лунав спокійно, з професійною цікавістю, але без нахабства.
— У селищі кажуть, вчора поліція оформлювала екстрене вилучення тварин. Вирішила перевірити, що тут відбувається.
Панасюк зміряв її уважним поглядом і стримано кивнув:
— Ми проводимо огляд у рамках відкритого провадження. Поки що жодних офіційних коментарів, Аліно.
Журналістка ледь помітно посміхнулася, приймаючи правила гри. Вона все одно зробила кілька нотаток. Її погляд ковзнув по будинку, потім зупинився на собаці, і, зрештою, перейшов на Назара.
— Це ви їх знайшли? — тихо запитала вона.
Назар лише коротко кивнув, не збираючись вдаватися в подробиці. Аліні цього було достатньо. Вона ще кілька секунд дивилася на матір-собаку, яка продовжувала напружено свердлити поглядом ґанок.
— Вона все пам’ятає, — з гіркотою вимовила журналістка. Це було не запитання, а констатація болючого факту.
Ці слова повисли в морозному повітрі. Назар відчув, як вони осіли десь глибоко в його свідомості, ставши відлунням його власних думок. Він відвернувся і зосередився на завершенні огляду.
Хата так і залишилася замкненою. Жодних ознак зламу. Жодного господаря. Лише пустка, холод і відчуття прихованої загрози.
Повернувшись до машини, Назар обережно підсадив собаку в салон, запропонувавши їй трохи теплої води з термоса. Вона зробила лише кілька ковтків, після чого поклала голову на сидіння, прикривши очі, але не втрачаючи пильності. Коли вони від’їжджали, Назар кинув останній погляд у дзеркало заднього виду. Будинок Дубовика здавався тепер ще меншим і жалюгіднішим під тягарем їхньої уваги.
Вдома, у дерев’яній хаті Назара, їх зустріло густе, рятівне тепло. Піч продовжувала рівномірно віддавати жар. Проте спокою не було. Леся Гаврилюк, яка приїхала з ранковим оглядом, сиділа на колінах біля килима, а її медична валізка була розкрита навстіж.
Вона підняла голову, щойно Назар переступив поріг, і її обличчя, завжди таке спокійне, зараз виражало глибоку тривогу. Одне з цуценят лежало окремо від своїх братів і сестер. Його крихітне тільце дрібно і страшно здригалося.
— Малий, — тихо сказала Леся, назвавши цуценя тим ім’ям, яке сама ж йому щойно дала. Вона приклала два пальці до його грудної клітки, рахуючи удари. — У нього судоми. Поки що легкі, але процес пішов.
Ветеринарка працювала швидко й безжально до власної втоми. Вона вводила препарати, розтирала тільце, застосовувала м’яку стимуляцію кровообігу. Її руки літали над цуценям з неймовірною точністю. Назар опустився на коліна поруч із нею. Він дивився на кожен її рух, сильно зціпивши щелепи. Це був той самий момент істини, коли всі поліцейські протоколи та експертизи відходять на другий план, поступаючись місцем битві за життя.
Тепер годинник, про який Леся згадувала вчора, голосно тікав у голові Назара. Сорок вісім годин. Межа, яка відокремлювала надію від неминучого. Через кілька довгих, болісних хвилин судоми припинилися, і тільце Малого розслабилося. Леся з шумом видихнула.
— Це і є та сама ціна холоду, — сказала вона, піднімаючи очі на Назара. — Наслідки переохолодження ніколи не б’ють одразу. Вони ховаються в тканинах, чекають, а потім завдають удару. Якщо є пошкодження внутрішніх органів, ми побачимо це дуже скоро.
Собака-мати обережно підійшла ближче. Вона зупинилася біля Малого, нависнувши своїм мокрим носом за міліметр від його мордочки, жадібно вдихаючи його запах, ніби перевіряючи, чи його душа все ще тримається в тілі.
Саме в цю мить Назар відчув дивне, потужне зрушення всередині себе. Це вже не була просто жалість чи військовий інстинкт захисту слабкого. Це була залізна, непохитна рішучість. Він знав, як вигравати війни. І цю битву він програвати не збирався.