Ці дитячі слова звучали в моїй запаленій свідомості як найвищий судовий вирок. Я не знав, що сказати на своє виправдання, бо в глибині душі розумів: виправдань моїм помилкам просто не існує. Мої сни перетворилися на тортури з вини та каяття. Щоранку я прокидався розбитим, вкритим холодним потом і неймовірно втомленим, ніби розвантажував вагони всю ніч.
Того вечора, коли я востаннє намагався втекти від себе, вулиці Києва вже занурилися в непроглядну темряву. Годинник на приладовій панелі мого авто показував далеко за північ. Повернувши ключ у замку і прочинивши двері квартири, я відчув дивний холод, який зустрів мене на порозі, мов непроханий гість.
Житло було занурене в абсолютну темряву і порожнечу. Це відгукнулося в моїй душі льодяним передчуттям катастрофи. Я голосно гукнув Марину, але у відповідь почув лише луну власного голосу.
Знесилений і морально розчавлений, я впав обличчям на диван у вітальні. Він був ідеально складений, так, як буває лише після генерального прибирання. Сон не йшов. Усередині мене безперервно, мов зламана платівка, звучали слова Лесі: “Ти здатен любити лише себе. Ти не вмієш цінувати те, що маєш”.
Невже це і є мій фінал? Невже я так сліпо пройшов повз власне щастя, так і не зрозумівши, наскільки мені пощастило з Мариною? Ці думки шматували мене, наче дикий звір.
Я підвівся і поплентався на кухню випити води. Там теж панувала тиша. Марини ніде не було. Мої очі випадково впали на кухонний стіл, де лежав невеликий аркуш паперу, притиснутий сільницею. Це була записка від дружини. Лише три коротких слова. Але вони гострим, іржавим цвяхом вп’ялися мені прямо в серце.
“Я не залізна”.
Я важко опустився на стілець, намагаючись зібрати думки до купи. Серце стукало так сильно, що віддавало у вухах. Тремтячими руками я дістав із кишені свій телефон, який був вимкнений весь вечір, і затиснув кнопку живлення. Екран спалахнув, і система видала сповіщення: вісім пропущених дзвінків від дружини.
У паніці я набрав номер Марини. Гудки, гудки… а потім знову цей безжальний автоматичний голос: “Абонент не відповідає”.
Голова пішла обертом. Я почав гарячково ритися в телефонній книзі, шукаючи номер тещі. Кожен довгий гудок очікування змушував мене відчувати себе все більш безнадійним і жалюгідним.
І раптом у слухавці клацнуло.
— Слухаю, — пролунав сухий голос Ольги Василівни.
— Це Максим! Де Марина?! Вона не бере слухавку! — ледь не зриваючись на крик, випалив я.
— Марина у мене, — голос тещі був рівним, як натягнута струна. — Тільки-но заснула, ледве заспокоїла її. Більше сюди не дзвони.
Вона кинула слухавку. Короткі гудки відбою прозвучали як постріли.
І ось я залишився абсолютно сам у цій порожній, бетонній коробці, яка ще зовсім недавно була моїм домом, наповненим теплом і дитячим сміхом. Думки роїлися в голові, жалячи одна одну, і не давали мені жодної секунди спокою. Я раз у раз прокручував у пам’яті кожен день нашого сімейного життя: кожну лагідну усмішку Марини, її дбайливі руки, кожен захоплений погляд нашої маленької Лізоньки.
Як же я міг бути таким сліпим? Як міг не помічати того скарбу, що завжди був у мене під боком? Марина ж завжди була поруч. Вона підтримувала мене, коли я був ніким, вірила в мене, колихала нашу дитину ночами і терпіла мою емоційну відстороненість. А я так підло знецінив усе це. Тепер, коли її кроки більше не лунали в коридорі, я по-справжньому, до фізичного болю усвідомив, що саме я втратив.
Як я дізнався згодом, Марина забрала Лізу і поїхала до матері на Дарницю, а потім вони вирушили на дачу під Вишгород, щоб відпочити від усього цього жаху, сховатися від моєї байдужості та жорстокості. Вона, напевно, якось по-дитячому пояснила все Лізоньці, і вони просто сіли в таксі, щоб поїхати подалі від мене.
Тепер переді мною лежав довгий, надзвичайно важкий шлях виправлення. Мені треба було не просто перепросити — мені належало розібратися в самому собі. Знайти спосіб знову завоювати довіру і любов своєї сім’ї, якщо це після всього мого невігластва взагалі було можливо. Я мав довести Марині та Лізі, що здатен бути не тим розчаруванням, яким я був останні роки, а тим чоловіком і батьком, на якого вони заслуговують.
Протягом наступних двох тижнів моє життя нагадувало в’язке, безкінечне марення. Я виконував роботу на автомайстерні суто механічно, спав уривками і постійно думав. Аж поки одного дощового ранку не прокинувся з абсолютно чітким, кристально ясним розумінням. Марина — це саме та жінка, яку я хочу бачити поруч із собою щодня, до самого кінця свого життя.
Образ Лесі остаточно розвіявся, як ранковий туман. Вона перестала бути моїм нав’язливим бажанням і перетворилася лише на спогад — приємний, але неймовірно далекий і чужий. Моїм справжнім, безмежним і вистражданим коханням виявилася моя власна дружина. З цим новим, глибоким усвідомленням я вирішив діяти негайно, якими б принизливими чи важкими не здавалися майбутні випробування.