Почати я вирішив із найскладнішого — з примирення з тещею, Ольгою Василівною. Я чудово розумів, що через мої помилки постраждали не лише ми з Мариною, а й уся родина. Щоб хоч якось згладити перший удар і показати серйозність своїх намірів, я зайшов до квіткового магазину і купив величезний букет її улюблених жовтих хризантем. З’являтися на її порозі з порожніми руками було б вершиною нахабства.
Підійшовши до знайомих дверей квартири на Дарниці, я важко видихнув. Зібрав усю свою волю в кулак, втупився у кнопку дзвінка і… завмер. Хвилин двадцять я просто стояв під дверима, переминаючись із ноги на ногу, немов нашкодив школяр. Я боявся. Попереду на мене чекали важкі пояснення, докори і, можливо, навіть прокльони. Але я був готовий усе це витерпіти заради Марини.
Нарешті я натиснув на кнопку. Дзвінок різко розірвав тишу під’їзду. За дверима почулися важкі кроки.
— Що тобі треба? — відчинивши двері і важко зітхнувши, сухо запитала теща.
Вона не пустила мене на поріг, перегородивши вхід собою.
— Ліза ще гуляє з дідусем у парку.
— Я до Марини, Ольго Василівно, — тихо відповів я і тремтячою рукою простягнув їй розкішний букет хризантем. — Будь ласка.
Вона зміряла мене суворим, пронизливим поглядом, але квіти все ж взяла.
— Несподівано, однак… — пробурмотіла жінка, і її тон трохи пом’якшав. — Добре, проходь. Все одно вам потрібно колись поговорити. Рано чи пізно.
Я зняв взуття і навшпиньках пройшов коридором. З кухні долинали тихі звуки посуду — дружина щось готувала. Я зробив крок до відкритих дверей і завмер. У повітрі стояв густий, знайомий аромат… Пахло свіжоспеченими яблуками та корицею. Але цього разу цей запах більше не манив мене ілюзіями минулого, він не нагадував про Лесю. Цей аромат тепер належав моєму справжньому дому.
— Навіщо ти прийшов? — не обертаючись, запитала Марина. Вона стояла біля плити, витираючи змучені руки об кухонний фартух у клітинку.
— Я за тобою прийшов, — мій голос ледь помітно здригнувся. — Марино… Я кохаю тебе. Пробач мені за все. Благаю тебе, пробач.
Вона повільно обернулася. У її втомлених карих очах промайнула крихітна, але така тепла іскорка надії. Слова виривалися прямо з мого серця, я більше не грав жодних ролей.
Марина подивилася на мене, і раптом її губи затремтіли. Не витримавши емоційної напруги, вона повільно опустилася на стілець, закрила обличчя руками і гірко заплакала. Було нестерпно боляче бачити її сльози, знаючи, що я сам є причиною кожної з них.
Я не міг відірвати від неї погляду. Від її ніжного обличчя, від пасм світло-каштанового волосся, що вибилися із зачіски. Від кожної рисочки, яка робила її такою рідною, унікальною і неповторною. Саме тієї миті я остаточно зрозумів: мені абсолютно не потрібна холодна краса Лесі. Мені потрібна була лише моя дружина. З її теплими очима, з цими сльозами на щоках, із її величезним, добрим серцем.
Я мріяв лише про одне — зробити так, щоб ці карі очі знову засяяли справжньою радістю, щоб вона назавжди зрозуміла: вона для мене — весь світ. Я хотів спокутувати кожну свою помилку і зробити все можливе, щоб ми змогли почати нашу історію з чистого аркуша.
Пообіцявши це самому собі, я тихо підійшов до неї, опустився перед нею навколішки просто на кухонну підлогу і міцно обійняв. Я притиснув її до себе, намагаючись передати всю свою безмежну любов і щире каяття через цей єдиний жест. Я присягнувся собі і своїй Марині, що відсьогодні буду найкращим чоловіком на світі. І найкращим батьком для нашої Лізоньки.