Михалич повільно загасив недопалок в попільничці. З обличчя Брили зникла його фірмова добродушна усмішка. Рустем примружився так, що його очі перетворилися на дві вузькі щілини. А Док просто зблід і міцно зціпив щелепи.
— У мене теж є син, — тихо, наче шелест вітру, промовив Михалич. — І якби якась мерзота зробила з ним таке… я б зараз купував не сукні. Я б купував набої.
— Я знаю Завадського-старшого, — глухо додав Брила. — Моя автоколона колись з ним перетиналася. Рідкісна гнида. Давить звичайних людей, як комах, прикриваючись мандатом.
Рустем нічого не сказав. Він просто підійшов до столу, взяв до рук яскраво-червону сукню, оцінив її розмір і коротко кивнув, ніби перевіряв спорядження перед стрибком з парашутом.
Док запитав лише одне:
— Коли починаємо?
Я розгорнув на столі великий аркуш паперу і дістав маркер. Ми перейшли до планування.
Рустем узяв на себе зовнішнє спостереження — ніхто в місті не вмів вести стеження краще за нього. Михалич підняв свої старі зв’язки в структурах, щоб пробити графік та звички Артура Завадського. Брила відповідав за логістику: нам потрібен був непомітний, місткий фургон та абсолютно глухе приміщення для “проміжкового етапу”. Док збирав специфічну аптечку на випадок непередбачуваних ситуацій.
Уже за два дні ми мали на столі повну картину.
Рустем доповів, що Артур Завадський щоп’ятниці зависає у закритій VIP-ложі елітного нічного клубу “Магнат” у центрі міста. Охорона — два “бики” на вході в ложу та кілька посіпак всередині. Непрофесіонали. Просто м’язи, які звикли лякати підлітків.
Але справжнім джекпотом стала інформація від Михалича.
— У цю суботу, о дев’ятій ранку, в центральному виставковому центрі “Київ-Хол” відбудеться великий благодійний сніданок, — сказав Михалич, дивлячись мені просто у вічі. — Буде купа преси, пряма трансляція на міському каналі. І вгадай, хто відкриватиме цей захід своєю промовою про моральні цінності та виховання молоді?
Мені не потрібно було відповідати. Пазл склався ідеально.
Депутат Едуард Завадський, чий син викрадає людей заради розваги, буде розповідати місту про мораль у прямому ефірі.
— План такий, — я обвів поглядом своїх побратимів. — П’ятниця, глибока ніч. Ми заходимо в клуб “Магнат”. Нейтралізуємо охорону, пакуємо Артура і трьох його друзів. Евакуюємо на нашу точку. Там проводимо “перевдягання” та фіксацію. А в суботу вранці… ми привеземо цих красунь просто на виступ їхнього батька.
Я зробив паузу.
— Браття. Це не ваша війна. Якщо щось піде не так, ми сядемо всі. Якщо хтось хоче вийти з гри — я зрозумію і не скажу жодного слова.
Брила важко підвівся, підійшов до мене і поклав свою величезну долоню мені на плече.
— Ти сім років тому витягнув мене з палаючої бехи під мінометним обстрілом, Батю. Твоя війна — це моя війна. Закриваємо лірику і працюємо.
П’ятниця настала швидше, ніж я очікував. Увесь день я провів у тому специфічному стані, який добре знайомий кожному, хто хоча б раз ходив на бойове завдання. Це не страх. І це не хвилювання. Це абсолютна, кристальна ясність свідомості, коли кожен звук навколо стає чіткішим, кольори — яскравішими, а тіло самостійно перемикається в режим максимальної концентрації.
О десятій вечора ми зібралися на орендованому старому складі колишньої меблевої фабрики на околиці Дарниці. Це було ідеальне місце: товсті цегляні стіни, масивні залізні ворота та абсолютна звукоізоляція. Навіть якби хтось кричав тут у рупор, ззовні не було б чутно ні звуку.
Брила пригнав старий білий фургон без жодних розпізнавальних знаків. Транзитні номери, тоновані вікна.
Ми виїхали об одинадцятій. Брила за кермом, я на пасажирському сидінні. Михалич, Рустем і Док сиділи в порожньому кузові. Ми їхали мовчки. У салоні пахло соляркою та мастилом, і я раптом зловив себе на думці, що точно так само ми їхали сім років тому в бронетранспортері розбитою дорогою під Авдіївкою. Тільки тоді навколо нас була війна, а зараз за вікнами мерехтіли вогні мирного нічного Києва. Люди сиділи в затишних кафе, гуляли осінніми проспектами і навіть не підозрювали, що поруч із ними проїжджає маленька, але смертоносна армія.
Елітний клуб “Магнат” розташовувався в центрі столиці, неподалік від Бессарабки. Двоповерхова будівля, сліпуча неонова вивіска і довжелезна черга “золотої молоді” біля головного входу. Музика гупала так сильно, що вібрували вітрини сусідніх магазинів.
Брила спокійно проїхав повз центральний вхід і звернув у вузький темний провулок.
Рустем ще вчора вивчив усі вразливі місця будівлі. Нам потрібен був службовий вхід, через який на кухню заносили продукти.
Брила майстерно припаркував фургон задом до металевих дверей, заблокувавши огляд з вулиці. Першим вийшов Рустем. Він накинув на плечі звичайну сіру куртку і став схожим на рядового вантажника. Рустем спокійно підійшов до камери спостереження над дверима і за допомогою довгої палиці непомітно відвернув її об’єктив у бік глухої стіни. Три секунди.
Потім він дістав із кишені якийсь компактний електронний пристрій, притиснув його до магнітного замка. Тихо клацнуло. Двері відчинилися. Рустем обернувся до нас і коротко кивнув.
Ми зайшли.
Усередині змішалися запахи смаженого м’яса, дорогого алкоголю та сигаретного диму. Ми йшли вузьким коридором, минаючи відкриті двері кухні. Кухарі та офіціанти бігали туди-сюди, гриміли посудом, але ніхто з них навіть не глянув у наш бік. П’ятеро дорослих чоловіків рухалися з такою абсолютною впевненістю, що всі сприймали нас як частину персоналу або технічної служби.