Сходи на другий поверх ховалися за непримітними дверима з табличкою “Тільки для персоналу”. Саме там знаходилася VIP-ложа.
Ми піднялися наверх. Рустем визирнув з-за рогу і показав мені на пальцях: “Двоє”. Охоронці стояли по обидва боки від масивних шкіряних дверей.
Я розподілив цілі одним поглядом. Михалич і Док беруть лівого. Ми з Рустемом — правого. Брила залишається на сходах прикривати тил.
Ми вийшли з тіні одночасно. Охоронці — двоє кремезних хлопців у чорних поло — помітили нас. На їхніх обличчях майнуло здивування, вони рефлекторно потягнулися до рацій на поясах. Але вони були надто повільними. Вони звикли лякати п’яних студентів, а не протистояти професіоналам.
Михалич опинився біля лівого охоронця за частку секунди. Він м’яко, але безжально перехопив його шию в задушливий прийом, водночас блокуючи руку. Док миттєво вирвав рацію. Охоронець смикнувся і за кілька секунд обм’як. Його акуратно поклали на підлогу.
Правий виявився трохи швидшим. Він спробував замахнутися, але рука Рустема блискавкою врізалася йому в сонячне сплетіння. Хлопець хапнув ротом повітря, його очі закотилися, і він беззвучно осів на килим.
Ми стягнули їм руки пластиковими будівельними хомутами, заклеїли роти скотчем і затягли в найближчу підсобку. Увесь процес зайняв рівно дванадцять секунд. Жодного звуку, жодної краплі крові. Хірургічно чисто.
Я підійшов до дверей VIP-ложи. Звідти лунав гучний регіт і дзенькіт келихів. Я натиснув на ручку і різко відчинив двері.
Кімната потопала в розкоші: шкіряні дивани, скляний стіл, заставлений дорогим шампанським, неонова підсвітка. Їх було шестеро. Артур Завадський сидів по центру, закинувши ноги на стіл. На його шиї виблискував масивний золотий ланцюг. Поруч сиділи троє його поплічників — ті самі обличчя, які я бачив на відео. Ще двоє хлопців стояли біля панорамного вікна.
Артур побачив мене першим. На його обличчі з’явився вираз роздратування.
— Гей, діду, ти помилився дверима! — нахабно кинув він. — Ану звалив звідси, поки охорона тебе не винесла!
Він не встиг закінчити фразу. За моєю спиною до кімнати безшумно зайшли Михалич, Рустем та Брила.
Двоє хлопців біля вікна, зрозумівши, що пахне смаженим, спробували кинутися на нас. Один схопив порожню пляшку від віскі. Це була його фатальна помилка. Брила просто зробив крок назустріч, перехопив його руку в повітрі, вивернув кисть і коротким, жорстким ударом у плече відправив його в нокаут. Михалич так само легко, мов манекена, впечатав другого в стіну.
Троє дружків Артура посходили з диванів, але, побачивши, як за три секунди їхні “охоронці” лягли на підлогу, вони просто завмерли. У їхніх очах з’явився той самий тваринний страх, який виникає у хижака, коли він раптом розуміє, що став здобиччю.
Артур сидів, втиснувшись у шкіряну спинку дивана. З його обличчя миттєво зникла вся нахабність. Його шкіра набула блідого, землистого відтінку.
Я повільно підійшов до нього. Нахилився так близько, що відчув кислий запах алкоголю та страху.
— Доброго вечора, Артуре, — тихо, ледь чутно промовив я. — Мене звати Віктор Гончар. Я — батько твоєї нової “подружки”. Того хлопця, якого ви нарядили в сукню. Пам’ятаєш?
Його очі розширилися до розмірів п’ятикопійчаних монет. У них плескався чистий, непідробний жах. Він спробував щось сказати, але з горла вирвався лише жалюгідний хрип.
— Працюємо, — кинув я через плече.
Брила розгорнув щільні чорні мішки. Двох охоронців, які валялися на підлозі, ми залишили тут — вони нам були не потрібні. Ми пакували лише четвірку мажорів. Мішок на голову, пластикова стяжка на руки за спиною, шматок скотчу на рот.
Ми виносили їх по одному, перекинувши через плече. Коли Рустем закривав за нами службові двері клубу і повертав камеру спостереження на місце, секундомір на моєму годиннику показував рівно чотирнадцять хвилин з моменту нашого входу. Жодного сліду. Жодного свідка.
Ми завантажили їх у фургон і рушили вулицями Києва.
Я сидів у темному кузові поруч із чотирма тілами, що звивалися і жалюгідно мукали крізь скотч. Машина підстрибувала на вибоїнах, а я дивився на ці чорні мішки і думав. Кілька днів тому мій син точно так само їхав у їхньому автомобілі. Безпорадний, наляканий і самотній. А ці покидьки реготали, почуваючись володарями світу.
Що ж, тепер їхня черга відчути темряву. Але це був лише початок.
Фургон заїхав на територію складу. Брила заглушив двигун і зачинив за нами масивні металеві ворота. Спалахнули потужні будівельні прожектори, заливаючи бетонне приміщення холодним, безжальним світлом.
По центру стояли чотири дерев’яні стільці. Ми посадили їх, прив’язали до спинок і одночасно стягнули мішки з голів.
Четверо розбещених хлопчаків жмурилися від яскравого світла. Їхні очі бігали в паніці, намагаючись оцінити обстановку. Вони побачили нас — п’ятьох дорослих чоловіків з кам’яними обличчями.
А потім вони побачили великий стіл позаду нас.
Я підійшов до столу і взяв до рук яскраво-червону сукню. Ту саму. Точну копію тієї, яку вони натягнули на Андрія.
Я підняв її високо, щоб кожен із них добре роздивився тканину, і спокійно вимовив:
— Ну що, дівчата. Час для примірки.