Військові стояли поруч, очікуючи.
— Ну що, мамашо? Забирайте свій «трьохсотий». Впізнала? Ваш син?
Марія дивилася на Юрка. В ту мить він на мить перевів погляд на неї — бездумний, але такий болісно-знайомий. Її серце розривалося на шматки, чорна безодня відчаю поглинала все людське, що в ній залишалося. Вона бачила свою старість у злиднях та вічному смороді хворої кімнати.
— Це не мій син! — голос Марії пролунав різко і неприродно голосно.
Санітари перезирнулися. Офіцер нахмурився, його погляд став крижаним.
— Ви точно впевнені? Подивіться ще раз. Ми маємо бути впевнені перед тим, як відправляти його в обласний розподільник.
Марія закрила очі, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі сльози, але всередині вже наче все вигоріло.
— Я впевнена. Це не мій Юрій. Мій син інший. Цього хлопця я бачу вперше в житті.
Вона розвернулася і, не чекаючи відповіді, майже побігла геть із платформи. Ноги зрадницьки тремтіли, кожен крок давався з болем, наче вона йшла по розбитому склу. Вона чула за спиною глухе бурмотіння санітарів, відчувала їхні зневажливі погляди, але не зупинилася.
Вийшовши з вокзалу, Марія вдихнула холодне повітря, але воно не принесло полегшення. Вона щойно вбила свого сина вдруге. Вбила власноруч. Але в її голові, як щит, стояла думка: «Зате Катруся буде жити. Зате в неї буде шанс».
Вона поверталася додому, до своєї затишної, але тепер наскрізь просякнутої гріхом квартири, ще не знаючи, що цей вечір стане початком її особистого пекла на землі.
Коли Марія Степанівна переступила поріг своєї квартири, її зустріло тепло і знайомий до болю запах курячого супу з локшиною. У передпокої горіло тьмяне світло. З кухні долинала тиха музика — Катруся щось наспівувала собі під ніс, пораючись біля плити.
Ця домашня ідилія, яка ще вранці здавалася б Марії найбільшим щастям, зараз вдарила її під дих сильніше за будь-який фізичний біль. Їй хотілося впасти на дешевий лінолеум і вити, немов поранений звір, роздираючи обличчя нігтями. Вона щойно залишила свою кров, свою дитину на холодному бетоні вокзалу.
— Мамо? Це ти? — пролунав із кухні дзвінкий, безтурботний голос доньки. Катруся визирнула в коридор. На ній був старенький фартух, а щоки зарум’янилися від гарячої пари. — Ти чого так пізно? Трубу сильно прорвало? Мамуль, ти якась бліда… Тобі погано?
Катруся кинулася до матері, стурбовано зазираючи в її порожні очі. Вона спробувала взяти її за руку, але Марія різко, майже грубо, відсахнулася.
— Все добре, Катю. Просто втомилася, — голос жінки звучав глухо, наче з-під землі. — Йди на кухню. Суп збіжить.
— Мамо, та я сама все доварю, ти роздягайся, ляж відпочинь…
— Я сказала, йди! — несподівано різко крикнула Марія, і від цього крику дівчинка здригнулася. Мати ніколи раніше так на неї не зривалася. Побачивши переляк в очах доньки, Марія прикусила губу до крові. — Вибач, донечко. Вибач мені. Просто… важкий день. Я зараз прийду.
Вона зачинилася у ванній кімнаті, увімкнула воду на повну потужність і, спершись обома руками на раковину, гірко, беззвучно заридала. Вона дивилася на своє постаріле, пооране зморшками обличчя в дзеркало і бачила там вбивцю. Але коли перед очима поставав образ Юрка в інвалідному візку, і Катрусі, яка замість навчання в університеті виносить за ним судна, серце матері знову кам’яніло. «Я все зробила правильно. Я врятувала її», — повторювала вона собі, як мантру, намагаючись заглушити голос сумління, який кричав про те, що вона проклята.
Наступні кілька днів перетворилися для Марії на суцільне тортурування. Вона не могла спати, їжа здавалася на смак як тирса, а кожен стукіт у двері викликав панічну атаку — їй здавалося, що це прийшли з поліції чи з військомату, щоб сказати Катрусі правду.
Нарешті, зібравши залишки своїх сил, Марія зробила те, що мала зробити. Одного вечора, посадивши доньку на диван, вона дістала з шафи фотографію Юрка у військовій формі. Руки жінки тремтіли.
— Катю… Нам дзвонили, — прошепотіла вона, ковтаючи сухі сльози, які вже давно стали її постійними супутниками. — Юри більше немає.
Кімнату розірвав відчайдушний крик дівчинки. Марія обіймала доньку, гладила її по волоссю, поки та билася в істериці, і брехала. Брехала так майстерно, що сама почала вірити у свої слова. Вона розповіла, що Юрко загинув смертю хоробрих під час важкого артилерійського обстрілу. Що тіло залишилося на окупованій території, і забрати його неможливо, тому ховати нікого. Що він похований у братській могилі разом зі своїми побратимами.
Сусідам по будинку та колегам на роботі вона розповіла ту саму легенду. Люди співчутливо зітхали, відводили очі, хтось приносив цукерки чи трохи грошей. Ніхто не ставив зайвих запитань — війна навчила всіх поважати чуже горе. Марія повісила фотографію сина з чорною стрічкою на стіну. Для всього світу Юрко став героєм, який назавжди залишився молодим.