А справжній Юрко в цей час проходив кола бюрократичного пекла.
Оскільки мати відмовилася від нього, а документів при ньому не було, він офіційно став «Невідомим №412». Спочатку його тримали в обласній травматології, сподіваючись, що пам’ять повернеться або хтось із родичів почне пошуки. Але час минав. Ліжок катастрофічно не вистачало для нових поранених, яких привозили з фронту. Тримати безнадійного, паралізованого пацієнта без пам’яті у гострому відділенні ніхто не збирався.
Почалися нескінченні переведення. З однієї лікарні в іншу, з розподільника в якийсь тимчасовий притулок, потім знову до лікарні через ускладнення. Юрко нічого не розумів. Його світ звузився до білої стелі, запаху хлорки та болю, який пульсував у кожній клітинці нерухомого тіла. Він не пам’ятав свого імені, не пам’ятав обличчя жінки, яка відвернулася від нього на вокзалі. Його свідомість була як чистий, але жорстоко пошматований аркуш паперу.
Зрештою, коли всі можливі інстанції відхрестилися від нього, медична комісія ухвалила єдине можливе для системи рішення. Юрка оформили в державний геріатричний пансіонат «Тиха гавань», розташований у глухому селі за сотню кілометрів від столиці. Туди звозили тих, про кого суспільство воліло забути: самотніх старих, людей із важкою деменцією та безнадійних інвалідів без родини.
Подорож туди в старій, розбитій «швидкій» стала для хлопця справжнім випробуванням. Коли його на ношах занесли до довгого, тьмяно освітленого коридору пансіонату, на нього відразу навалилася гнітюча атмосфера цього місця.
Тут пахло не старістю. Тут пахло безвиходдю. Запах немитих тіл змішувався з ароматом дешевої капусти з їдальні та їдким духом дезінфекторів, які не могли приховати смороду брудних матраців.
— О, ще одного підкинули, — байдуже кинула санітарка з втомленим, сірим обличчям, витираючи руки об засмальцьований халат. — Куди його? В четверту? Там якраз дід Степан вчора відмучився, місце звільнилося.
Юрка поклали на скрипуче панцирне ліжко біля вікна, з якого дуло вогкістю. Персонал тут не був відверто злим — вони були просто професійно вигорілими, зачерствілими від постійного споглядання згасання чужих життів за копійчану зарплату. Догляд був мінімальним. Годували рідкою кашею, зрідка перевертали, щоб не було пролежнів, і кололи дешеве знеболювальне лише тоді, коли стогони пацієнта починали заважати санітаркам дивитися телевізор на черговості.
Сусідами Юрка по палаті були троє літніх чоловіків, які цілими днями або спали, або дивилися в одну точку, бурмочучи щось собі під ніс. Деякі мешканці пансіонату мали важкі психічні розлади, ночами по коридорах лунали крики та безладне бормотіння.
Хлопець лежав нерухомо. Його тіло було в’язницею, а розум — темною кімнатою без дверей. Іноді, коли біль трохи відступав, він намагався схопитися хоча б за якусь ниточку спогадів. Чому він тут? Хто він? Чи є на світі хтось, хто зараз шукає його? Але у відповідь була лише глуха, лякаюча порожнеча.
Дні зливалися в один безкінечний, сірий потік. Надія, як і життя, повільно покидала його виснажене тіло в цих казенних стінах. Він ще не знав, що доля вже готує ему зустріч, яка назавжди змінить хід цієї трагедії.