— Куди це ти, Галю, так рано чимчикуєш? — раптом пролунав хрипкуватий чоловічий голос із-за низького паркану.
— Тьху на тебе, Степановичу! — скрикнула вона від несподіванки, ледь не випустивши кошик з рук. — Налякав до смерті, дідько старий!
Матвій Степанович був чоловіком самотнім, трохи дивакуватим і зазвичай дуже мовчазним, але цього ранку його чомусь потягнуло на розмову.
— Чого це тобі, Матвію, у таку рань не спиться? — вже спокійніше запитала жінка, підходячи ближче до його двору.
— Та от, вийшов подихати, бачу — ти кудись зібралася. Думаю, куди ж це моя сусідка до схід сонця поспішає, — усміхнувся чоловік, пускаючи кільце диму від цигарки.
— Івана твого вже п’ять років як немає, а ти жінка хоч куди, гарна, енергійна, — продовжував він з хитринкою в очах. — Може, на побачення до когось зібралася нишком?
— Зовсім з глузду з’їхав, старий! — щиро і голосно розсміялася Галина Іванівна, відмахнувшись від нього, як від набридливої мухи.
Вона оглянула його з ніг до голови і з іронією похитала головою, дивуючись його фантазіям.
— Та я ж всього на якийсь рік за тебе молодша! Ми своє вже відлюбили, відгоріли, — сказала вона з легкою ностальгією. — Яке там побачення, я за грибами йду, поки Параска всі поляни не визбирала.
— Еге ж, за грибами, — повільно кивнув Матвій, і його очі на мить потеплішали від спогадів. — Бачив я вчора Параску, дуже багатий врожай вона притягла додому.
— Мені й самому вчора захотілося по лісі побродити, лисичок чи опеньків назбирати, — додав він після довгої паузи. — Та тільки кому мені їх нести, кого частувати тими грибами?
У його голосі раптом забриніла така глибока, непідробна туга, що Галина навіть перестала усміхатися. Жінка відчула, як незримий біль сусіда передався і їй, зачепивши струни співчуття.
— У тебе он родина яка, сини — орли, невістки золоті, повна хата дитячого сміху, — продовжував чоловік глухим голосом, дивлячись кудись повз неї.
— А я що? Один як палець у цій старій халупі, нікому на всьому білому світі не потрібен, — він важко сперся на дерев’яну хвіртку.
— А хто тобі винен, Матвію? — не втрималася від одвічного жіночого питання Галина Іванівна, підійшовши впритул до паркану. — Чому ти після смерті своєї Олени так і не одружився вдруге?
— Тобі ж тоді й сорока років не було, як ти молодим вдівцем лишився на все село, — дорікнула вона йому.
Чоловік дуже важко зітхнув, різко відводячи погляд у бік лісу. Галя чудово знала, що зачіпає найболючішу тему, але жіноча цікавість і бажання хоч якось розрадити брали своє.
— Я ж добре пам’ятаю, як за тобою наші місцеві молодиці цілими табунами бігали, пироги тобі носили під двері, — продовжувала вона наполягати. — Всі хотіли в дім твій новою господинею ввійти, обігріти тебе після втрати.
— А ти ж нікого не підпустив, закрився від людей, як у справжньому монастирі! — Галина говорила емоційно, не помічаючи реакції співрозмовника.
Вона не бачила, як різко потьмянів погляд сусіда і як до білих кісточок напружилися його жилаві руки на хвіртці.
— Добре, Галю, ти ж наче за грибами дуже поспішала! — раптом сердито і максимально різко відрізав Матвій Степанович, відвертаючись від неї.
— То йди вже швидше, поки міські на машинах не понаїхали з відрами і все не вигребли. — сухо кинув він. — Бо залишишся з порожнім кошиком і будеш потім цілий день бідкатися.
— От вічно ти такий, слова тобі нормального не скажи! Наче їжак колючий! — обурено пробурмотіла жінка, чудово знаючи цю його різку зміну настрою.
Вона поправила хустку на голові і міцніше перехопила ручку свого кошика.
— Не хочеш говорити — то й мовчи, я ж тобі в душу силою не лізу! — додала вона з ноткою образи. — Сам перший мене зачепив, а тепер надувся, як сич на крупу. Хай тобі грець, Степановичу!
Галина Іванівна рвучко покрокувала в бік лісової стежки, невдоволено хитаючи головою. Вона жодного разу не озирнулася, хоча інтуїтивно відчувала на спині важкий погляд старого сусіда.
Матвій Степанович дивився їй услід, сумно хитаючи головою, і лише скрушно зітхав.
— От же ж цікава баба, все їй треба знати, все випитати, — тихо пробурмотів він собі під ніс, розчавлено затоптуючи недопалок чоботом.
Він зовсім не міг сердитися на Галю довго, адже вона була дуже доброю жінкою, просто мала слабкість багато говорити. Але хіба міг він розповісти їй, чи будь-кому іншому, про ту чорну діру в грудях, яка не заростала навіть через десятки років? Хіба міг він описати словами ту нестерпну біль, яка гризла його душу щоночі, безжально повертаючи в минуле? Він кохав свою Оленку так, як, напевно, кохають лише раз у житті — до нестями, до останнього подиху і без жодних умов.
Вони були найкрасивішою і найщасливішою парою, здавалося, їхнє світле кохання могло зігріти ціле село. Єдине, що постійно кидало темну тінь на їхнє безхмарне подружнє життя, — це неможливість мати дітей. У ті часи, коли Матвій був ще молодим і сповненим сил, не було ніяких сучасних клінік репродуктивної медицини чи дорогих процедур.
Подружжя роками покірно чекало на диво, Оленка часто плакала по ночах у подушку, а він лише міцно її обіймав і заспокоював. Вони щонеділі ходили до місцевої церкви, палили свічки, гаряче молилися перед іконами, зі сльозами благаючи вищі сили подарувати їм немовля.